Выбрать главу

9

НЯВКУНИ

В чорнильній пітьмі трясовин      У Нявкунів хати. Повільно й тихо б'є їх дзвін,      Якщо загрузнеш ти. Хто в двері стукає до них.      Угрузне той у мул Під шкірення химер жаских      І вод у ринвах гул. Там гниловоддя затіня      Плакучих верб гілля Й похмуро кряче вороння,      Хоч очі сон стуля. За Мерлоцьке Узгір'я тяжка і довга путь.      Дерева сірі з цвіллю у падолі ростуть, Там Нявкуни таяться, там темна їх топіль —      Без місяця й сонця, без вітру й хвиль. Льохи, де скніють Нявкуни.      Холодні і сирі. Рахують золото вони      При свічці, скупарі. Зі стін і стель у них тече.      Ногами місять глей. Як, випнувши вперед плече.      Лопочуть до дверей. У шпару глянуть, крутії.      Просунуть п'ясть чутку… потім кісточки твої      Сховають у мішку. За Мерлоцьким Узгір'ям — пустельний довгий шлях,      Крізь темне павутиння, по Тодських мочарах. Крізь шибеничні хащі та петлі-бур'яни.      До Нявкунів як підеш — з'їдять тебе вони.

10

ОЛІФАНТ

Сірий, як мишка, З будинок заввишки. Ніс — як змія, Як ступаю я — Тремтить земля. Тріщить гілля. У роті — роги, Млинцевухий до того. Півднем гуляю. Без кінця і краю Топчуся по колу. Не ляжу ніколи. Хоч і смерть підкосить. Старий уже досить, Я — Оліфант, Найбільший гігант. Як зустрінеш мене. Це тобі не мине, А коли ні — Не повіриш мені. Й не брешу-таки я, Оліфант на ім'я.

11

ФАСТІТОКАЛОН

Це острів Фастітокалон! Тут висадитись є резон.      Хоч голо тут і вбого. Забудь про море! Мчи на пляж. Танцюй чи проти сонця ляж!      Чайки ж летять на нього!           Тривога!      Не тоне птах. Тут попишавшись попервах. Остереже він бідолах.      Відвага є у кого      Прибитися сюди — Принаймні переждати зливу. Спочити й скип'ятить, можливо,      У чайнику води. Дурний, хто схоче тут пристати. Ще й розпалити дровенята.      Надіючись на чай! Хай грубий в Нього панцер вельми, Він ніби спить — а потім, шельма.      Пливе за небокрай           Зі спіхом. Коли ж відчути Він устиг Раптовий жар і тупіт ніг —           Зі сміхом           Пірна Й, перевертаючись на спину. Скидає всіх, і люд той гине,      Знетямлений, до дна           Пішовши різко.                Май мізки! Багато в Морі є страхіть. Та в підступах їм не затьмить Старого Фастітокалона. Чий рід во врем'я вимер оно. Нащадка черепахо-риб. Тож дам, аби ти не загиб.           Порад я низку: В моряцьких притчах сіль влови. Сходь на відомі острови!           А краще — вчися. Щоб мирно в Середземі тік           Твій вік           У втісі!

12

КІТ

Кіт — ситий живіт      не встане з дивану, мов вирішує — миша смачніша      чи духмяна сметана. Одначе він скаче в котячій      уяві, мабуть, вільний і сильний, де спільно      ревом ревуть його родичі, жертву знаходячи      чи рвучи у барлогах, — звіроти й двоногих      пожирачі. Там леви — знічев'я сталеві      все б їм кігті вганяти у здобич, що ікла їх звикли      рвати на шмати. Ягуар, ярий, як жар,      чиї очі урочі, часто, зубастий, напасти      з дерева хоче у пущі, де хащі темнющі, —      це дикі-таки      з чужини хижаки,      а він — навпаки. Та кіт — ситий живіт,      хазяїв фаворит,      пам'ята їхній сприт.

13

НАРЕЧЕНА-ТІНЬ

Жив чоловік собі один, —      дні й ночі в самотині просиджуючи сиднем, він      не мав, одначе, тіні. Йому на голову вночі      сова мостилась біла, за неживого беручи,      і дзьоб собі гострила. У сутінь леді йшла бліду,      убрана в сірі шати, — на мить сповільнила ходу,      щоб коси заквітчати. Збудившись, чари він зборов,      струсив заціпеніння й, її обнявши — плоть і кров,      й повився тінню. При сонці й зорях навмання      вона вже не блукає — в безодні скніє, де ні дня,      ні ночі не буває. Та раз на рік, коли з яскинь      дихне ява незнана, вони, єдину мавши тінь,      танцюють аж до рана.

14

СКАРБ

За юного місяця й сонця нового про срібло і злото співали боги, — хлюпали сріблом на зелень трав, і білий ручай у них золотом грав. Перш ніж Пекло запало й розкопано руди, перш ніж гном і дракон розплодились усюди, вже ельфи жили і магічний їх спів під горбами зеленими в долах бринів, як різьбили клейноди з мистецтвом великим і блискучі корони своїм владикам. Та недоля їм випала й спів їх затих під ударами криці, в залізах важких. Захланність, чужа і усмішці, й пісні, їх багатства сховала в нори зловісні, різьблене срібло і злото, — і тінь до ельфійських вступила тоді володінь. Гном старий не виходив із ґрота, його пальці прилипли до срібла і злота, від молота, кліщів, ковадла, в труді, стали долоні, мов кістка, тверді, — ланцюги і монети клепав до упаду і купити гадав королівську владу. Та слух притупився, й померкнув зір, і на черепі шкіра — мов жовтий папір; крізь пальці кістляві його немало самоцвітів зі зблиском блідим прослизало. Він не чув, як двигтіла земля навкруги, коли юний дракон шаленів від жаги, і струмок парував на його порозі, і пломінь шипів на сирій підлозі. І помер він сам у червонім вогні, його кості зітліли в гарячім багні. Під каменем — лігво старого дракона; лежачи, око він мружить червоне. Його юність минула, втіхи нема, він лапами в жовнах і зморшках всіма прикутий до злота свого повсякчасно, в його серця горні полум'я гасне. До слизького черева липнуть скарби — йому нюхати їх і лизати аби, йому персня останнього місце знане, де тінь відкидає крило його тьмяне. На ложі твердому про крадіїв він мріє — як би він кров їхню пив, трощив їхню плоть і кості їхні; його вуха обвисли, дихання тихне. Задзвеніла кольчуга. Не чує він. Від печерних чийсь голос відлунює стін: з мечем блискучим це юний витязь його викликає за скарб його битись. Його зуби — ножі, рогова в нього бронь, та згасила в нім криця життя вогонь. Король був старий на високім престолі — борода на коліна звисала кволі; їжа й питво йому не до смаку, ані пісня, — він думає думу важку про скриню в підземній скарбниці велику, в якої різьбою мережане віко, — в ній бліді самоцвіти й казна золота; там залізом оббито міцні врата. Мечі його воєвод — іржаві, занепала слава, безправ'я в державі, в його замку — холод і пустка недоль, та ельфійського золота він король. Він не чув з перевалу суремного гулу, йому кров'ю столочені трави не тхнули, але в замку — пожежа, престол загиб, його кості в холодний кинуто глиб. Скарб старий — у темній печері, не відмикались ніколи двері, не пройде крізь них людина жива. На кургані росте зелена трава, там вівці пасуться, і жайвір ширяє, й у вітрі море шумить безкрає. Ніч на скарб накладе печать, доки жде земля і ельфи сплять.
36