Выбрать главу

6

З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО

В Місячанина-діда сріблилися блідо       і борода, і взуття. У короні — опали, і перли внизали       пояс тонкого шиття. І, в сірих шатах по світлих палатах       блукаючи, він тихцем. Піддавшись химері, зі слонівки двері       відімкнув кришталевим ключем. По сяйливій драбині із волосіні       він легко донизу зійшов І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду       кинувшися стрімголов. Діаманти білі йому вже немилі,       і власний набрид мінарет — Місячна брила, що сама височіла,       у місячний врісши бескет. Зміг би все він здолати, аби його шати       берил розцвітив і рубін. Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим       нові діадеми він. Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком       вбирав золотавий світ. Прислухаючись чуло до дальнього гулу       з його веселих орбіт. Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,       запрагнув Полум'я він: Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —       червоного, ніби кармін; Шарлатного блиску й іскристого приску.       язиків жаркого вогню, Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,       віщуючи бурю дню. Не безодні блакиті й не тони соковиті       зелених лісів і боліт — Веселість рум'яна і кров полум'яна       в людський його вабили світ. Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.       і вина, і гарячих страв. Сам же печиво з тіста снігового перлисте       з місячним сяйвом вживав. Про перчене м'ясо замріявшись ласо       і пунш рікою, він зліз Із хисткої драбинки, необачний, гінко       і шугнув метеором униз, — Мов зірка, саме перед Святками,       відіпхнувши останній щабель. Він упав у хвилі, від піни білі,       у вітряну бухту Бел. Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —       замислився, тонучи, він, І рибацький ялик, на подив рибалок,       спіткав його серед пучин. Він лиснівся волого, і сяйво від нього       йшло фосфоричне якесь. Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,       опалів і зелені весь. На берег з уловом він був ранковим       доставлений мимохіть: Мовляв, «недалечко є тут містечко —       у корчмі комірчину зніміть». І тільки з Вежі на узбережжі       дзвону повільного бас Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик       у той неслушний час. Ні вогнища зранку, ані сніданку,       досвітки зимні й сирі. Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,       не сонце — чадні ліхтарі Завулку бічного. Не стрів він нікого,       не залунали пісні, — Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди       ніжаться ще уві сні. Він у двері дубасив, заперті на засув,       кликав — та все дарма. Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —       оце й була корчма. Кухар надутий і спросоння лютий:       «Вам чого?» — почина. «Вогню, і злота, й пісень охота,       і червоного вдосталь вина!» «Як свого ви носа це побачите, — скоса       той зиркнув, — та прошу в дім. В мене срібла замало і шовку не стало, —       може, й будете гостем моїм». Сріблом плата — щоб клямку підняти,       перлина — щоб увійти. Посидіти нині удвох при каміні       коштує ще двадцяти. Голодний, ні ріски не мав він у писку,       аж дістались йому того дня Навзамін корони і балахона       закоптіле щербате горня. Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,       й дерев'яна ложка проста. На кутю різдвяну, дурненький, зарано       до цього він прибув кута. — Гість непрактичний, що шлях лунатичний       з Місячних Гір верста.

7

КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ

Троль-одинак на камені вкляк Й обсмоктував-гриз старий маслак:       За багато років він його весь обчмокав.             Бо м'ясце пробігало там рідко.                   Не видко! Нізвідки! В печері у горах він жив, одинак,       А м'ясце пробігало там рідко. Йшов Том у той бік — чималий черевик. «Що там у тебе? — до Троля прорік. —       Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,             Що місце їй на кладовищі!                   Гробищі! Горбищі! Тім уже мертвий не перший рік,       І гадав я — він на кладовищі». «Моє ж ти хлоп'я, украв ії я. Чи не байдуже, кістка в ямі чия?       Твого стрийка тіло вже задубіло,             Як знайшов я його гомілку.                   Ходилку! Худілку! Хай він бідному тролю хоч так посприя.       Бо йому вже не тра' гомілки». А Том: «Не крути, — не збагну щось, як ти Без дозволу можеш собі піти       Та й гомілку забрати в рідні мого тата.             Поверни ж оцю кістку в могилу!                   Бурмило! Громило! Хай він мрець — вона має йому відійти.       Поверни ж оцю кістку в могилу!» Троль шкіриться: «Дзусь! Я й за тебе візьмусь І твоїми гомілками теж поживлюсь.       Свіженьке м'ясо — шматочок ласий!             Тебе роздеру я негайно.                   Ставай-но! Стривай-но! Я стомився мертвеччину гризти якусь,       На обід тебе з їм я негайно». Він гадав, що без бід упіймав свій обід, Але бачить — за ним прохолов і слід.       Перш ніж дав би він раду. Том підкрався ззаду             Й носаком його пхнув, щоб провчити.                   Вперчити! Вгірчити! Його, подумалось Томові, слід       Копняком попід зад провчити. Та м'ясо й кістяк за камінь, однак. Має твердіші троль-одинак.       Він для черевика — що гора велика.             Бо тролю той не дошкуляє.                   Штурляє! Шпурляє! Том стогне, а Троль регоче усмак.       Бо зна, що йому дошкуляє. У Тома нога відтоді кульга, І він її скрізь за собою тяга.       А Троль — нівроку, він з місця ні крюку,             З ним і кістка кістлявого стрийка.                   Щедрійка! Мудрійка! В нього камінь той самий, хай час і збіга,       І кістка кістлявого стрийка!

8

ПЕРРІ-КАЛАЧИК

Самотній Троль на камені вкляк       і тужливу співав кантилену: «О, чому маю жити як одинак       серед горбів Пїнгену? Давно десь поділась рідня моя       і не сумує за мною, від гори Грозової до Моря я       лишився сам самотою». «Не цуплю я золота, пива не п'ю,       не харчуюся м'ясом ніяким, але Люди, зачувши ходу мою,       зачиняють хвіртки з переляком. О, мрія ніяк мене не полиша       про зграбніші ноги і руки! В мене ж усмішка лагідна, добра душа,       й куховарську я знаю науку». «Ну-ну! — він подумав. — Зміню я ходу!       Ось піду і знайду собі друга. Ступаючи м'яко, весь Шир обійду,       обнишпорю всю округу». Отож він узув хутряні постоли,       і йшов цілу ніч до рана, й у Ритів прибув на світанку, коли       вже були на ногах городяни. Він роззирнувся — нікого ніде,       тільки пані Хосен по алеї з парасолем і кошиком тихо йде;       він спинився, всміхнувшись до неї. «Добридень, мем! — привітався Троль. —       Все гаразд, сподіваюся, з вами?» Та впустила і кошик вона, й парасоль       і заверещала без тями. Гуляв там старий Казанок, їх Мер,       і вищання почув навіжене; спаленівши, від страху він мало не вмер       і шуснув у сутерени. Ображено й сумно Троль позира:       «Не йдіть!» — промовив нишком, та чкурнула додому пані стара,       як дурна, і сховалась під ліжком. На ринкову площу Троль прийшов,       до яток зазирнув крізь щілинку, — його вгледівши, вівці сказились немов,       розлетілися гуси по ринку. Фермер Паць і Білл Різник —       в одного розлилося пиво, а другий ножа віджбурнув — і втік Хап,       його пес, полохливо. Старенький Троль завів плачі       біля брами Замкова Шпарка, аж Перрі-Калачгас, повз ідучи,       ляснув його по карку. «Ну чого ти ревеш, одоробло? — гука. —       Тут місця для тебе замало!» Він по-дружньому Тролеві дав копняка       й посміявся з його оскалу. «О Перрі-Калачику, — вигукнув Троль, —       ти хлопець такий, як треба! І зараз тебе я — ти тільки дозволь —       на чай завезу до себе». І Троля Калачик уже поганя,       вмостившись у нього на спині; й чаював по-святковому він того дня,       і в Троля сидів на коліні. Грінки були з маслом, солодкий пиріг,       і джем, і крем, і бісквіти, і Калачик усім запихався, як міг, —       як тут ґудзикам не відлетіти? Чайник свистить, від вогню гаряче,       брунатне кипить казанище, і в Калачика чай ледве з вух не тече,       а він усе хлище і хлище. Напхавши свої животи досхочу.       спочили вони без звуку, аж Троль проказав: «Дай тебе я повчу       пекарської науки: пекти чудовий пухкий коровай       і рум'яні коржі — на початок, а потім на вересі спати лягай,       де за подушку — пух совеняток». «Де був ти, Перрі?» — пита його всяк.       «На грандіозному чаї, — відказує він. — а погладшав я так.       бо їв пухкі короваї». «Та де це в Ширі? В який це бік?       Чи це аж у Брі?» — напосіли. Та Калачик схопився й рішуче відрік:       «А це вже не ваше діло». «Де? — обізвався Джек Підзирач. —       Це не сховалось від мене: він верхи на Тролі подався навскач       аж до горбів Пїнгену». Всі Люди тоді посідали собі       на поні, чи віз, чи кобилу й до хатини дісталися так на горбі,       де з димаря куріло. У двері загупали. Троля звучи:       «Пухкого чудового хліба для нас, о будь ласка, побільше спечи.       Спечи-бо! — кричали. — Спечи-бо!» «Вертайтесь додому! — їх Троль блага. —       Не запрошував я вас ніколи. Хліб я печу тільки щочетверга       і лише для вузького кола». «Вертайтесь додому! Це жарти чиїсь.       Занадто мала в мене хата, та й бісквіти із кремом перевелись:       Калачиком все ум'ято! Паць, Хосен, Казанок і Джек —       я не хочу вас бачити в себе. Геть забирайся усяк ім'ярек!       Мені лиш Калачика треба!» Перрі-Калачик тепер так розпух       від короваю пухкого, що порвалась жилетка його й капелюх       не налазить на голову в нього, бо щочетверга на чай він ішов       і долі сідав на кухні, — і здається все меншим Троль немов,       що більше він пухне і пухне. І став, як пісня до нас донесла,       великий з Калачика Пекар; від Моря до Брі величає хвала       його хліб, і батон, і крекер. Але смачніший пухкий коровай       і масло добріше свіже, що Троль на свій четверговий чай       для Перрі-Калачика ріже.
35