Выбрать главу

3

ЛИЦАРСЬКИ ПРИГОДИ

Веселий був моряк один — бурлака він і висланець, і золочений човен ним збудовано — замислив це; вівсянка з помаранчами на харч йому у трюмі там, лаванда й майоран йому є пряними парфумами. Вітри благав для цілої флотилії впокоритись, з сімнадцятьма щоб ріками великими упоратись. Де річка рінь розкочує, русло чиє — у ґравії, там, перепливши Деррілін, на берег він упав її. Путь у Країну Сутінну, окутану зажурою, за пагорби для нього є дорогою похмурою. Загаявся в поході він — мелодію наспівує; просив руки в капусниці, спокусниці вродливої. Вона це стріла кпинами невпинними й зневагою, — й вивчати він ударився і чари всі, і магію. Повітряні вже сплетено тенета ним, зі шкірочки хрущевої засклілої вже крила є — із пір'ячка. Вже ниттю він павучою обкручує їй талію, почаклував над білою із лілії він залою з весільними альковами квітковими, де спати їй; зіткав сріблисті тканки він серпанкові на шати їй. Він дарував коштовності — їх повністю змарновано, на ньому ж, ніби пагуба, зганя хіба що зло вона; й, сумний, її покинув він, полинув він світ за очі, мов пух, на крилах леготу, сердега той, літаючи. Архіпелаги з жовтими знайшов там він нагідками, із золотими скелями й джерелами-лелітками. Він битви разом з війнами розбійними розв'язує, злітав за море в Белмарі, і Телламі, й Фантазію. Шолом і щит — зробив колись з слонівки і коралу їх, меч зі смарагду викував і дику вів баталію з героями ельфійськими, із військом їх розцвіченим, — злотоволосі витязі мчать битися у січі з ним. При пишних піхвах, панцер мав із кварцу на раменах він, і срібне вістря викував на піку він ебенову. І списом малахітовим сердито він вимахував, нагнав на райських джмеликів, метеликів тим спраху він. Він бився з Гострожалами, Дзижчалами і Бджолами, вкрав Золотий Стільник у них, і втік від них Гондолою із листя й павутиночок, і, плинучи назад уже, лиш панцер начищав собі, лищав аби він райдужно. Загаявся він тільки щось на хвильку ще на острові, між квітами повештався й нарешті все ж без остраху зі стільником додому він, в хороми він прибув свої — й згадав своє доручення! Закручений, забувся він у виправах, чаклуючи й воюючи, бурлака цей. І знову нарихтовано вже човен ним — моряк оцей гінцем є вічним, висланцем, замисленим, замріяним, немов перекотиполе, що тріпали борвії ним.

4

ПРИНЦЕСА СЯЯ

      Принцесонька Сяя       Красою сяє. Як пісня ельфійська впевня:       Їй намисто в волосся       Перлове вплелося, Хустинки її ткання —       Золотава павоть,       І разок їй править Срібних зірок за кольє.       Із павутинки       Біла кофтинка Місячно вся виграє,       І стягує шату       По перехвату З рос діамантових шнур.       Удень на ній тільки       Сіра мантилька І хмарно-блакитний каптур.       Але серед ночі       Вона вся блискоче, В сяйві зірок осяйна,       І полискують, ніби       Луска у риби. Черевички її, як вона       На дзеркальне поверне       Плесо озерне Й на воді танцювати почне.       Залиша вона в леті,       Немов на паркеті. Відсвітів мрево ясне.       Де її ноги       Зі срібла живого Ковзнуть по водному склі.       Вона дивиться вгору —       У вись неозору. На берег, що тоне в імлі,       І, зробивши коло.       Очі додолу Опускає, а там — що за збіг! —       Принцеса Тая,       Прегарна, як Сяя, — В них торкаються пальчики ніг!       Тая — блискуча,       Як Сяя, й сліпуча; Але Тая — дивний каприз —       У зірчастій короні       В бездонній тоні Головою висить униз!       Вона зором сяйливим.       Дивуючись дивом. Пронизує іншу немов;       Це чудо — над морем       Отак яснозорим Гойдатися сторчголов!       Мають лиш ноги       В них стрітися змогу, Бо що за шляхи простяглись       До тієї країни,       Де землю покине З них кожна, піднісшись увись, —       Це невідомо,       Й не пізнати нікому В ельфійській цього ворожбі.       Тож кожна зосібна       Ельфоподібна І далі танцює собі:       З перлами в косах       І в гостроносих Черевичках лускатих,       У прегарних шатах — Сяя;       У прегарних шатах. Черевичках лускатих       І гостроносих,       З перлами в косах — Тая!

5

МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ

Стара корчма, весела корчма       стояла при сірім горбі. І таке примудрялись там пиво варити. Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,       щоб напитись добряче й собі. Стайничий мав п'яничку-кота,       п'яничку та ще й скрипаля, — Літа вгору-вниз смичок у котиська. То низько муркоче, то високо хвиська,       то в середнім регістрі пил я. Корчмар тримав мале собача,       що жарти любило і сміх; Веселяться коли пожильці, воно слуха Дотепи всі, нашорошивши вуха,       і регоче до гикавки з них. А ще в них рогата корова була,       пихатіша за королев, — Та від музики, ніби упившись пивом. Вона махала хвостом красивим,       танцюючи поміж дерев. І о! ряди срібних мисок       і срібних ложок запас! Для неділь — особлива ложка і миска, Й по суботах їх натирали до блиску       у пообідній час. Місячанин кухоль за кухлем кружля,       нявчанням це кіт зустріча; У миски і ложки — танок на шинквасі. Корова скажено брикати взялася,       і ловило свій хвіст собача. Тоді Місячанин випив іще,       і сповз зі стільця під стіл, І заснув, і снилось усе йому пиво. Аж доки зірки поблідли лякливо       і просвітлів небосхил. Стайничий сказав до п'янички — кота:       «Місячний кінь ірже, А другий гризе свої срібні вудила. А господарю пиво тямки відбило,       а скоро й світатиме вже!» І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,       що збудить і мертвяка. — Скрипка все швидше вищить і лепече. А корчмар Місячанина трусить за плечі:       «Уже по третій!» — гука. Місячанина викотили на горб       і спровадили на небеса. А коні галопом скачуть позаду. І корова, як олень, стриба по саду,       і з ложкою миска гаса. Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,       собача загарчало притьмом. Корова і коні на голови стали. Зіскочивши з ліжок, посеред зали       пожильці танцювали гуртом. Лопнули струни із дзвоном — бринь!       Через Місяць корова — скік! Собача реготало над вибриком вдалим. І з хати суботній полумисок чвалом       з недільною ложкою втік. Закотився круглий Місяць за горб —       це Сонце його проганя. Очам своїм світлим не йме воно віри: Усі, на його здивування щире,       повкладалися спати за дня!
34