Выбрать главу

2

БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ

Вітер Західний; осінні барви відцвілися; буковий листок летючий Том спіймав у Лісі. «Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо на новий чекати рік? Нині втішусь краще! Ось полагоджу човна, і спущу на воду, й попливу струмком на захід примсі на догоду!» Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі. Що за примха, що за примха — здогадатись можу. Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?» «Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко, що торочиш про чужі справи в кожне вухо! Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо, на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!» А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши: «Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує: сяду я йому на вухо — й вістку він почує. „Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк. Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!» Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть. Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить». Залатавши днище, човен витяг на глибоке крізь лозняк і очерет з тихої затоки біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко, ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!» «Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш, ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?» «Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну: може, розкладуть для мене вогнище гостинно у Заплітті. В мене там, невеликі зростом, друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем». «Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті! Про місця повідай рибні та про плеса чисті!» «Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу трунку пінного нюхнути — не за вістового». «Хі-хі-хі! Нахабо Томе! Стеж, щоб утопити не вдалось корчам вербовим оцього корита!» «Ти. Рибалочко, помовч! Побажань не треба! Риб'ячими кісточками вичисть пір'я в себе! Ти на гілці — чепурун; вдома, серед бруду — Халамидник-нечупара, хоч кармінні груди. Про рибалочок я чув, із дзьобів їх ніби роблять флюгери маленькі, — вже тут не до риби!» Дзьоб Рибалочка стулив, підморгнувши Тому, як під гілкою він плив. Пурхнув — та й по всьому, лиш перо впустив блакитне — бірюза як бризне в сяйві сонця! Том спіймав: «Гарна даровизна!» В шапку застромив його він замість старого: «Зараз колір мій — блакитний, весело від нього!» Кола круг човна пішли, бульбашки і брижі. Лясь! — по тіні у воді Том веслом як вріже! «Киш! Томе Бомбадиле? Я й не ждав, що стріну. Що, зробився човнярем? Хочеш, перекину?» «Що ж! Скінчу, Вусаню, верхи на тобі мандрівку. Затремтиш, як доберуся до твого загривка». «Пхе, Томе Бомбадиле! Чула б моя мати! Я скажу їй: „Тата клич, і сестру, і брата! Том здурів: пливе, як лиска — дерев'яні ніжки, Верболозкою, стару осідлавши діжку!“» «То Могильним Духам шкуру я твою підкину! Дублять хай її й золотять! Не впізнала б сина, зрештою, якби не вуса, навіть видра-мати. Швидший будь, а доти Тома зась тобі займати!» «Бр-р-р!» — як форкне видреня, бризками обдавши Тома з голови до ніг; човен розхитавши, упірнуло й залягло, ще напоготові, доки Томів спів не стих, десь на бережкові. Лебідь з Елвет-острівця повз проплив бундючно, зміряв Тома вбивчим зором, потім пирхнув гучно. Том у сміх: «Старий шипуне, що — пір'їни шкода? Дай іще одну! Стару потовкла негода. Більше б я тебе любив, знай ти ґречне слово: довгошиїй, шепелявий — кпиш ти гонорово! Як повернеться Король, виловить із річки, затаврує жовтий дзьоб — кинеш панські звички!» Той надувся, зашипів і чкурнув від Тома; вслід за ним і Том подався в човнику хисткому. Том підплив до Вербогреблі. Річка вниз тут рине до Лозового Затону, вся у клаптях піни, — човен крутячи, мов корок, греблею прогнала і до Ґріндмурського враз віднесла причалу. «Гей! Це ж Том Лісовик — борода цапина! — заплітчан-брередонців залунали кпини. — З луків ми тебе застрелим! Стережися, Томе! Зась могильному привиддю й люду лісовому у човні чи на поромі в Брендівинну вийти». «Фе, малі черевані! Надто не радійте! Знав я гобітів, що рили нори-тайносхови, — їх сполохувало око цапове й боброве, їх і місячне проміння, й власна тінь лякала. Орків я на вас накличу: ох, дасте ви драла!» «Клич. Томе, — бородою тільки б не накласти. Три стріли в твоїй шапчині! Не лякаєш нас ти! Зараз ти куди зібрався? Де пивця зварили? У Брередоні для тебе замалі барила!» «Я — до Ширського Струмка через Брендівинну, та для човника ріка надто швидкоплинна. Вдячний буду тим, хто візьме в лодь мене велику, — ранків їм і вечорів радісних без ліку». Палахтіла Брендівинна, доки ген за Широм сонце не зайшло, — і все потім стало сірим. Порожньо на Мітських Сходах. І ніхто не кличе його з Тракту. Каже Том: «Веселенька стріча!» Том дорогою поплівся, — саме смерк спускався. В Очеретах засвітилось. Хтось з ним привітався. «Тпру!» Зупинились поні, стали і колеса. Мимо Том почвалав, мов без інтересу. «Гей! Що це за жебрак до Прилук чалапка? Що за справи тут у тебе? Вся у стрілах шапка! Хтось провчив тебе за віщось, хтось напав на тебе? А ходи сюди! Кажи — чого тобі треба? Ширського, гадаю, елю, а в кишенях свище. Двері я скажу заперти, хай тобі абищо!» «Ну. Забрьохо, отакої! Бачились востаннє ми з тобою біля Міту — ну й лихе вітання! Будь привітніший, товстий фермере, що пішки йти не можеш — їдеш возом ти через задишку. Бевзю-скнаро! Вибирати — справа не жебрацька, а як ні — пошлю подалі й втратиш ти багацько. Ну ж. Чударю! Підсади! Кухоль з тебе нині. Друг старий мене впізнає й у вечірній тіні!» Вдвох минули Очерети з реготом веселим, хоч корчма стояла навстіж і пахтіло елем. Вже вони по Чударевій торохтять Дорозі, пританцьовує Том і стриба на возі. В сяйві зір Бобовий Лан, Чударева хата мов запрошує вогнями переночувати. Привіталися у дверях Чудареві діти, жінка винесла по кухлю горло промочити. І пісні були, й вечеря, оповідки й танці; на всю губу пан Чудар гопкав на гулянці. Том, коли не цмулив з кухля, брався за волинку, дочки втнули «Стриб-скік», реготала жінка. Хто у папороті вклався, хто в пуху чи в сіні, а Забрьоха й Том старий всілись при каміні обсудити сам на сам вісті найсвіжіші від Курганів аж до Веж: і про кінне й піше, про сівбу, і про жнива, і про збіжжя різне, притчі з Брі, чутки про кузню, млин і дешевизну, шепти, що південний вітер передав модрині, і про Сторожів на Броді, й про болотні Тіні. Дід Чудар заснув край приску врешті у фотелі. Том удосвіта пішов, — сни сумні й веселі ледве згадуються потім, і так само віщі. Відімкнулися нечутно двері; вранці хвшца змила всі його сліди, ані знаку в Міті, ні пісень його, ні кроків не чутно в Зашгітті. Біля Ґріндмуру простояв його човен три дні й Верболозкою в краї вранці рушив рідні. Кажуть гобіти, його видри від причалу відв'язали й через греблю уночі попхали. Лебідь з Елвет-острівця сам підплив до носа, гордо дзьобом потягнув за обривок троса; видри стежать, щоб коріння не змогло вузлате Вербостариганове до човна дістати; сів Рибалочка на ніс — проводжає радо, а Кропив'янка весела щебетала ззаду. Ось і Томова затока. Видра в крик: «Зажди-бо! Що ж за лиска це без ніжок? Це вже радше риба!» Голо-гілко-вербо-річко! Весла-бо забули! Том у Ґріндмурі нескоро витягне їх з мулу.
33