Выбрать главу

Вплив подій кінця Третьої Епохи та розширення обріїв Ширу завдяки контактам із Рівендолом і Ґондо- ром можна побачити і в інших творах. № 6, хоча він уміщений тут відразу після поезії Більбо про Місячанина, й останню річ, № 16, слід виводити, врешті-решт, із Ґондору. Вочевидь, вони базовані на переказах Людей, котрі мешкали на морських узбережжях і котрим були відомі річки, що впадають у Море. У № 6 і справді згадано Белфалас (вітряну бухту Бел) і Вежу на узбережжі, Тіріт Аеар, у Дол Амроті. У № 16 згадано Семиріччя: сім рік, які впадають у Море в Південному Королівстві, — й ужито ґондорське ім'я, в його високоельфійській формі: Фіріель, «смертна жінка». У Довгобережжі й Дол Амроті побутує чимало переказів про старовинні ельфійські оселі та про гавань у гирлі Мортонду, з якої «лоді, що плинуть на Захід» відпливали ще за такої давнини, якої сягає й падіння Ереґіона за Другої Епохи. Отже, ці два твори — лише переробки південного матеріалу, хоча Більбо міг здобути його через посередництво Рівендолу. № 14 також зазнав впливу рівендільських переказів, ельфійських і нуменорських, про героїчні дні кінця Першої Епохи; здається, тут збереглося відлуння нуменорської повісті про Туріна і Міма-гнома.

№№ 1 і 2, очевидно, походять із Цапового Краю. Вони виявляють більше обізнаності з цими землями та з Падолом, лісистою долиною Верболозки, ніж це, вірогідно, було властиво будь-яким гобітам на захід від Прилук. Ці поезії також показують, що мешканці Цапового Краю знали Бомбадила, хоча, поза сумнівом, вони мали таке саме туманне уявлення про його могутність, як ширяни — про Ґандальфову: обох шанували як осіб доброзичливих, можливо — таємничих, ще й непередбачуваних, а проте — комічних. № 1 — раніший твір, і скомпоновано його з різних гобітських версій легенд про Бомбадила. У № 2 використано ті самі перекази, хоча Томові добродушні насмішки тут перетворено на глузування з його друзів, котрі сприймали це як розвагу (з відтінком страху); але ймовірно, що цей вірш було складено набагато пізніше і вже після того, як Фродо та його товариші відвідали Бомбади- лову домівку.

Вірші гобітського походження, подані тут, мають на загал дві спільні особливості. Вони виявляють замилування в дивних словах та римових і метричних фокусах — простакуваті гобіти, вочевидь, шанували такі речі як певні достоїнства чи красоти, хоча то були, поза сумнівом, лишень імітації ельфійських поетичних вправ. До того ж ці вірші, принаймні позірно, — легковажні та несерйозні, хоча подекуди може збентежити підозра, що мається на увазі дещо більше, ніж те, що доходить до вух. № 15, звісно, гобітського походження, є винятком. Це — найпізніший твір, і належить він до Четвертої Епохи; але його вміщено тут, бо чиясь руїса надряпала в заголовку: «Сон Фродо». Це прикметно, і хоча найменш вірогідно, щоб ці вірші міг написати сам Фродо, але назва вказує на те, що їх пов'язувано з темними і розпачливими снами, які навідували його у березні й жовтні протягом останніх трьох років його життя. Проте були, звісно, й інші традиційні уявлення про гобітів, котрих охопило «мандрівне безумство» — і якщо вони колись і поверталися, то ставали відтоді дивними й замкненими. Думка про Море завжди проступала на задньому плані гобітської уяви, але страх перед ним і недовіра до всієї ельфійської премудрості були панівними настроями в Ширі наприкінці Третьої Епохи, і цих настроїв, звісно, не розвіяли до кінця події та переміни, якими та Епоха завершилася.

1

ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА

Том Бомбадил старий — веселун-базіка, синя-синя в нього куртка, жовті черевики пояс він зелений мав, шкіряні штанчата, звик лебедячим пером шапку прикрашати. Він жив під Горбом, де у травах плине Верболозка прудка просто у долину. Том старий якось улітку йшов по луговині: то збирає жовтці, то ганяє тіні, то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах, то годинами сидить біля плес відкритих. Борода вже у воді в нього на долоню, й Золотинка підпливла, пані Річки доня і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї, наковтався води, розгойдав лілеї. «Ти куди? — його питає Золотинка мила. — Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле, рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину, ще й свою утопив із пером шапчину!» «Повернула ти її, діво прехороша! — каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу. Поринай! Знов засни там, де темне плесо під корінням верби, водяна принцесо!» Золотинка попливла в неньчині хороми, у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, — на вербовому корінні, сплутаному дико, сушить він перо на сонці й жовті черевики. Вербочоловік завів, пробудившись, пісню, під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне у розколині своїй: клац! як у лещата куртку, шапку і перо разом з Томом взято. «Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле? Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили, ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче, ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?» «Ти мене відпусти, Вербостаригане! Тут я зовсім закляк, подушка погана з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку! Повертайся до сну, як і доня Річки!» Й Вербочоловік його випустив з капкана, і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну, щось бурмочучи тихцем. І за течією Том далі пішов з низини тієї. В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим, і заслухався пташиним щебетом і свистом. Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила, й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила. Тож Том поспішав. Злива набігала, річку всіяли стрімку водяні кружала, знявся вітер, з листя зимні котяться краплини, й Том забіг до нори — в схованку єдину. Білолобий борсук темними очима з борсучихою й синками на приходька блима, — цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору затягли його, в її довгі коридори. У таємному барлозі всівшись, бубоніли: «То куди ти завалився. Томе Бомбадиле? Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща, і назад тобі дороги не знайти нізащо!» «Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе. Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба. Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, — та почистіть свої кігті і носи невмиті! Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім, як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!» «Вибач!» — борсуки тоді проказали хором, вивели у сад колючий Тома коридором, повернулись до своєї, тремтячи, господи і засипали землею виходи і входи. Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому, Бомбадил старий сміявся, ідучи додому; відчинив віконниці, увійшовши в хату. В кухні нетлі біля лампи почали кружляти. Том бачить з вікна: зорі заблищали і на захід молодик хилиться помалу. Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко, здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку. «У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті! Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти! Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, — викладене на вершині там кільце камінням — візьме він тебе під землю, звільнений з полону. Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!» «Геть іди! І не вертайся до мого порога! Тут очей-жарин не треба й реготу глухого! Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом, як і юна Золотинка з Вербостариганом і борсучою сім'єю, що залізла в нору! Жде тебе зарите злото і забуте горе!» Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню, шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню і — до кілець кам'яних, під курганні схили із плачем — лише кістки проторохкотіли. Том Бомбадил старий — він склепив повіки солодше за Золотинку й Вербочоловіка, втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти, і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти. Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло: «Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!» Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату. Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка; синя-синя в нього куртка, жовті черевики. Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома, ні над Верболозкою, ні в гаю густому, ні в човні серед латаття в тихому затоні. Але сам він упіймав якось Річки доню, що пташкам в очеретах, розпустивши коси, вся в зеленому, співала солодкоголосо. Він схопив її! Сичить очерет зрадливо, видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви. Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана! У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана: масло, мед і вершки до пухкого хліба, ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби. Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!» Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила! Плетениця із жовтців шапку замінила, півники і незабудки в косах Золотинки, сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко — ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку, діву річкову за стан обіймає кріпко. В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле; саме на медовий місяць борсуки приспіли, під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко Вербостариган до них просто в спальню грюка, і зітхає в очереті прибережнім наче пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче. Том Бомбадил старий не зважа на кроки, голоси нічні і стукіт — хай собі поцока; виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло: «Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!» Він вербові кілки на порозі теше, а красуня Золотинка русу косу чеше.
32