Выбрать главу

Вони оселились у тому приморському містечку, й Артаксеркс, прибравши ймення А. Там, відкрив поблизу пляжу крамничку, де торгував цигарками та шоколадом. В але він дуже-дуже остерігався будь-коли торкатися води (навіть свіжої, хоча не вважав це склад ним). Для чарівника то було не вельми підхоже заняття, проте він принаймні намагався давати лад усьому тому огидному безладу, який зчиняли на пляжі його покупці, й заробляв непогані гроші на страшенно рожевому та липкому «Камені Тама». У ньому точно була бодай дрібка магії, бо діти так його любили, що їли навіть після того, як цукерок падав у пісок.

Але пані Артаксерксова, тобто пані Тамова, заробляла значно більше за чоловіка. Вона облаштувала плавальні намети й фургони, давала уроки плавання, їздила додому на Інвалідному стільці, запряженому білими поні, пополудні надягала коштовності морського короля і стала дуже знаменитою, так що ніхто не згадував про ії хвіст.

Тим часом, одначе. Ровер чвалав сільськими вуличками та великими дорогами, йдучи туди, куди вів його ніс, — а ніс мусив, урешті-решт; привести його додому, як і належить робити псячому носові.

«Не всі сни Місячанина здійснюються — так він сам казав, — думав Ровер, шкандибаючи дорогою. — Цей, вочевидь, не здійснився. Я ж навіть не знаю назви тієї Місцини, де живуть хлопчики, а шкода».

Суходіл, як з'ясувалося, для собаки не менш небезпечний, аніж Місяць чи океан, хоч і менш цікавий. Поруч пролітали, наче ракети, машина за машиною, везучи (на думку Ровера) однаковісіньких людей, котрі на повній швидкості (при повній пилюці та повному смороді) мчали бозна-куди.

— Щось мені не віриться, що бодай половина з них знає, куди Іде і чому Іде, та і приїхавши, теж не знатиме, — бурчав Ровер, кашляючи та задихаючись; а його лапи стомилися від твердих понурих чорних доріг.

Відтак він звернув у поля й пережив чимало пересічних пригод пташино-кролячого штибу на шляху без мети, а також не одну приємну бійку з іншими псами та кілька поспішних утеч од собак, більших за нього самого.

Так нарешті, через кільканадцять тижнів чи й місяців од початку цієї історії (Ровер і сам точно не знав, коли саме), песик дістався до рідної садової хвіртки. А на лужку грався його жовтим м'ячиком той самий хлопчик! І сон здійснився, хоча він зовсім того не сподівався!!!

— Ось він, Роверандом! — голосно скрикнув Другий Хлопчик.

І Ровер узявся служити, й не міг здобутися на голос, аби гавкнути бодай щось, і хлопчик поцілував його в голову, а потім ураганом залетів у дім із криком:

— Ось він, мій маленький песик, що служить! Він повернувся — великим і справжнім!

Хлопчик усе розповів своїй бабусі. Звідки було Роверові знати, що весь той час він належав хлопчиковій бабусі?! Він пробув у неї щонайбільше два місяці, перш ніж Його зачаклували. Та — цікаво мені — чи відали про це Псаматос і Артаксеркс?

Бабуся (вельми здивувавшись, що ії песик повернувся й виглядає досить добре, а не збитий автівкою чи розплющений вантажівкою) не зрозуміла ні слова а того, що говорив хлопчик, хоча він переказував усе, що знав, дуже точно й по кілька разів. Стара лише з великими труднощами (вона була трішечки глухенька) збагнула, що песика треба кликати Роверандом, а не Ровер, бо так сказав Місячанин («Що вже за чудасії в голові у нашого хлопчика»); та що він належить не їй, а Другому Хлопчикові, бо матуся принесла його додому разом із креветками («Гаразд, любий, як захочеш, але мені здавалося, ніби я купила його в сина садівникового брата»).

Я, звісно ж, не переказуватиму вам цілої їхньої суперечки, — вона була складна і тривала, що трапляється досить часто, коли обидві сторони мають рацію. Вам годиться знати лише те, що песика дійсно відтоді називали Роверандомом і що він таки належав хлопчикові й разом із ним, після гостини у бабусі, повернувся в той дім, де вже колись сидів на комоді. Згодом він уже, напевно, ніколи не робив цього. Іноді він жив у сільській місцині, та переважно мешкав у білому домі на скелі.

Роверандом дуже близько зійшовся з Псаматосом: не аж так близько, щоби наважуватися випускати літеру «П» з його імені, проте настільки, щоби, ставши великим і поважним псом, випорпувати чарівника з піску та з його сну і довго-довго теревенити з ним. Правду кажучи. Роверандом став дуже мудрим, здобув неабияку місцеву славу та пережив чимало різноманітних пригод (багато з них — разом із хлопчиком).

Але ті пригоди, про які я вам розповів, виявилися, напевно, найбільш незвичайними та захопливими. І тільки Пустунка стверджує, ніби не вірить жодному моєму слову. Ото заздрісна кішка!

КІНЕЦЬ

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

ПЕРЕДМОВА

Історія Маленького Королівства відома нам лише завдяки кільком уцілілим фрагментам; але випадково збереглась оповідь про його походження, — та й то, напевно, радше легенда, ніж справжня історія; адже її, вочевидь, упорядковано нещодавно, вона рясніє дивовижами і її витоки — не в поміркованих літописах, а в народних баладах, на які часто посилається автор оповіді. Для нього описувані події —то спадок віддаленої минувшини; одначе, попри це, він, здається, й сам жив на теренах того Маленького Королівства. Його географічні знання (це не є тим, чим автор може похвалитися) стосуються лише цієї країни, а от про довколишні території він не знає абсолютно нічого.

Потреба перекласти це дивне сказання з дуже скупої латини сучасною мовою Об'єднаного Королівства ґрунтується на тому, що воно дозволяє бодай мигцем підгледіти, як жилося людям у темний період британської історії, не кажучи вже про світло, яке воно проливає на походження деяких складних топонімів. А декому, напевно, сподобаються й сам характер і пригоди його головного героя.

Визначити кордони Маленького Королівства у просторі та часі за вбогими свідченнями нелегко. Звідколи Брут прийшов до Британії, народилось і повмирало багато королів і володінь. Розподіл земель між Локріном, Камбром і Альбанактом був тільки першим із багатьох почергових перерозподілів. А відтак — якщо вірити історикам часів Артурового правління, — з огляду на, з одного боку, любов до незалежності у дрібницях, а з іншого — пожадливе прагнення королів розширювати власні володіння, настали роки, заповнені швидкозміною війни та миру, веселощів і горя: пора неусталених кордонів, коли люди могли піднестися чи загинути однаково зненацька, а піснярі мали й удосталь матеріалу для творчості, й вдячну аудиторію. Десь упродовж цих довгих літ — імовірно, після днів Короля Коела, проте до Артура чи доби Семи англійських королівств — ми й мусимо примістити описані тут події, які відбувались у долині Темзи та, подеколи, на північному заході поблизу гірських стін Вельсу.

Столицю Маленького Королівства, подібно до нашої, було, вочевидь, розташовано в південно-східній його частині, проте рубежі її нечіткі. Припускають, що її територія ніколи не сягала далі за Темзу на заході й за Отмур на півночі; а от де пролягали східні кордони — достеменно не відомо. У фрагментарно збереженій легенді про Джайлзового сина Ґеорґіуса та його пажа Суветауріліуса (Суета) знаходимо вказівки на те, що колись аванпост супроти Середнього Королівства було виставлено у Фартінґо. Проте ця ситуація не стосується нашої оповіді, яку далі наведено без змін і додаткових коментарів, — лише її первісну пишномовну назву скорочено до стислої: «Фермер Джайлз із Гема».

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

Був собі Еґідіус де Гаммо — чоловік, котрий жив у самісінькому центрі Острова Британія. Повне ім'я його звучало так: Еґідіус Агенобарбус Юліус Аґрікола де Гаммо; адже в ті давно минулі дні, коли цей острів був іще щасливо розділений на багато королівств, людей щедро обдаровували іменами. Тоді часу було багато, а мешканців — мало, тож чимало з них здобувало визнання. Проте давня пора відійшла в небуття, тож надалі я називатиму чоловіка коротко і просто: був собі Фермер Джайлз із Гема, і мав він руду бороду. Гем — то було звичайне село, та в ті дні села були ще горді й незалежні.

Фермер Джайлз мав пса. І звали того пса Ґарм. Собаки повинні вдовольнятися короткими кличками місцевим діалектом, — імення книжною латиною належало давати лише найкращим із них. Ґарм же не володів навіть собачою латиною, зате послуговувався звичайною мовою (на таке була здатна більшість псів його часу), щоби лякати, вихвалятися чи підлещуватися. Лякав він жебраків і непроханих гостей, вихвалявся перед іншими собаками, а підлещувався до власного господаря. Ґарм одночасно і пишався Джайлзом, і боявся його, бо той умів лякати й вихвалятися навіть краще, ніж сам пес.

20