Выбрать главу

«Перепаде!» — слово добре передає тон цього раннього та гумористичного твору. Пригоди песиків — потішні, тварини, котрі транспортують цуценят: чайка Мева та кит Уін, — вельми поблажливі. Навіть троє чарівників, котрі фігурують у повісті, виявляються зичливими, — може, як-от Артаксеркс, трохи некомпетентними, та аж ніяк не страшними. І попри те, в тексті зринають натяки на щось давніше, темніше та глибше, ніж історія Роверандома. Великий Білий Дракон, якого песики дражнять на Місяці, — то Білий Дракон Англії з легенди про Мерліна, і він вічно воює з Червоним Драконом Вельсу; Морський Змій нагадує Світового Змія Мідґарду, котрий заподіє смерть Торові в день Раґнарьок; морський пес Ровер пригадує свого господаря-вікінга, дуже схожого на славетного конунґа Олафа Трюґвасона. У «Роверандомі» присутні міф, легенда і навіть історія. Не забув Толкін і про те, що в Небезпечному Королівстві діти теж мають пам'ятати про небезпеку. На темному боці Місяця живуть чорні павуки, а ще — сірі, ладні будь-якої миті затягти маленьких цуциків до своїх комор; на білому ж боці були «ще й мечомухи та скляні жуки зі щелепами, які нагадували сталеві капкани, і дрібні комахи-єдинороги зі списоподібними жалами… Але значно страшнішими за комах були сутінкові кажани», — не кажучи вже про те, що на зворотному шляху з долини дітей-сновид Роверандома підстерігала «безліч гидких жахливих потвор у трясовинах», які «неодмінно хутко схопили би песика», якби того не захищав Місячанин. Є також і морські ґобліни, й цілий перелік лих, спричинених тим, що Артаксеркс вилив свої чари. Тут Толкін досягає ефекту існування та подальшого розвитку нерозказаних історій, певних істот і сил (на кшталт Чорнокнижника в «Гобіті»), яких до пори до часу просто не видно. Хай би що підказувала логіка, а час, витрачений на деталі, навіть якщо вони ні на що не вказують, — це не просто «розмінювання на дрібнички».

У «Фермері Джайлзі із Гема» також домінує гумористичний тон, але гумор там іншого штибу: доросліший, далебі вчений. Знову ж таки, ця історія почалася як Толкінова розповідь для власних дітей без жодної підготовки: найстарший син Джон пригадував її варіацію, яку батько розповідав родині, коли всі прихистилися під мостом, ховаючись од бурі. Було це, ймовірно, після переїзду до Оксфорда в 1926 році (одна з головних сцен розповіді — дракон Хризофілакс вибирається з-під мосту, щоб ущент розтрощити королівську армію). У першій письмовій версії оповідачем є «Татуньо», і малюк перериває його, запитуючи, що таке мушкетон. Розповідь поступово розширилась і набула нинішньої форми, коли автор зачитував її Оксфордському студентському товариству в січні 1940-го, а друком вийшла в 1949-му.

На перший жартівливий елемент ми натрапляємо вже в самій назві, адже їх насправді дві: латинською та англійською мовами. Толкін удає, ніби переклав цю легенду з латини й у «Передмові» імітує такий собі науковий вступ, нарочито повчальний за тоном. Уявний редактор зневажає латину уявного розповідача, вважає сказання корисним хіба що для пояснення походження топонімів і, по-снобістському звівши брови, дивується з тих уведених в оману людей, котрим, «напевно, сподобаються й сам характер, і пригоди… головного героя». Та розповідь мстить за себе. Редактор особисто хвалить «помірковані хроніки» й «істориків часів правління Артура», та «швидкозміну війни і миру», про яку він згадує, взято з початку лицарського роману «Сер Ґавейн і Зелений Лицар», — іншого такого дивовижного та неісторичного джерела годі й шукати. Як показує ця історія, правда полягає в тому, що «народні балади», з яких автор насміхається, є значно надійнішими, ніж додані до них наукові коментарі. Від початку й до кінця «Фермера Джайлза» старе і традиційне завдає поразки вченому та новочасному. «Чотири Мудрі Писарі з Оксенфорда» дають визначення мушкетона, і їхнє визначення можна знайти у великому «Оксфордському словнику англійської мови», який мав (у дні Толкіна) чотирьох редакторів, котрі працювали один по одному. Джайлзів мушкетон, одначе, не зважає на власне визначення, а просто собі стріляє. «Прості важкі мечі» вже «вийшли з моди» при королівському дворі, тож король віддає одного з них Джайлзові, вважаючи цю зброю нічого не вартою: тим мечем виявляється «Хвостогриз» (чи, якщо хтось наполягатиме на вживанні латини, «Каудімордакс») і володіння ним додає духу Джайлзові — навіть при зустрічі з драконом — завдяки його любові до стародавніх сказань і героїчних пісень, які також вийшли з моди.

Вийшли з моди — так, можливо, проте не зникли. Ціле своє життя Толкін захоплювався пережитками: слова, фрази, вислови, навіть оповідки та віршики, які походять із доісторичного минулого, проте, передаючись із уст у вуста, вельми природно, та, часто зазнаючи спотворень і стаючи загалом невпізнанними, втрапляють просто до сучасного загальнолюдського досвіду. Чарівні історії є промовистою ілюстрацією цього: їх століттями зберігали не вчені, а старенькі бабусі та нянечки. Як і віршики для найменших. Звідки ж вони взялися? Старий король Коел з'являється в Толкіновій «Передмові» (належно перетвореній на вчену псевдоісторію), а Хризофілакс, виступаючи з-під моста, цитує «Хитиляя-Метеляя». Ще два віршики для найменших було переписано в «Томі Бомбадилі» як «вірші Місячанина». Загадки — це також пережитки, їх розповідали англосакси (ми досі маємо щось із сотню таких загадок), розповідають і сучасні школярі. А ще є народні приказки, завжди відкриті до змін, — коваль «Веселий Сем» якраз і змінює порядок кількох із них у «Фермері Джайлзі», як і Том Бомбадил — у «Володарі Перстенів» із його «не золото — все, що сяє», — але невмирущі. Проте найпоширенішими пережитками є власні назви: імена людей і топоніми. Досить часто вони походять із сивої давнини, значення їхні нерідко забуто, проте самі вони продовжують непереможно існувати. Толкін був переконаний, що старовинні героїчні імена міцно пов'язані з іменами його власної родини, а однією зі спонук до написання «Фермера Джайлза», напевно, було бажання «надати сенсу» місцевим бакінгемширським топонімам: Тейм і Вормінґол.

Але найвеличніші з-поміж усіх пережитків — це міфи, і найдошкульніша помста у «Фермері Джайлзі» — це помста міфічного буденному. Адже нікому не дано сказати, що є що. Юні та нерозумні дракони роблять висновок: «Отож, лицарі — це вигадка!.. Ми завжди так і думали». Нерозважливий і надміру цивілізований двір воліє мати до діла зі солодким і липким Лжедраконячим Хвостом, аніж зі Справжнім Хвостом. Нащадки придворних (стверджує Толкін) урешті-решт замінятимуть реальні речі їхніми нікчемними підробками навіть у фантазіях, — точнісінько, як у «Ковалі з Великого Вуттона» Кухар Ноукс, який мав приблизне та недолуге уявлення про Королеву Чарівниць і сам Дивокрай. Джайлз поводиться суворо та справедливо і з королем, і з двором, а заразом і з драконом, хоча нам не слід забувати про допомогу, яку він отримує від пастора — вченого, котрий працює головою за всіх інших, — і від некоронованої героїні цієї історії — сірої кобили. Вона завжди знає, що робить, навіть коли пирхає на зайві для Джайлза остроги. Йому не треба прикидатися лицарем.

«Пригоди Тома Бомбадила» теж завдячують своїм існуванням підказці з боку родини Толкіна. У 1961 році тітка Джейн Нів запропонувала йому видати невеличку книжку з історією Тома Бомбадила, яку би люди, подібні до неї, могли дозволити собі купити як різдвяний подарунок. У відповідь Толкін зібрав докупи вірші, написані в різні часи впродовж попередніх сорока чи й більше років. Більшість із тих шістнадцяти текстів уже виходила друком, — подеколи то були дуже непомітні публікації: в 1920-х і 1930-х, — але 1962 року Толкін, скориставшись нагодою, старанно їх вичитав. «Володар Перстенів» на той час уже побачив світ і став добре знаним, отож Толкін зробив те саме, що вчинив зі своїми ранніми картинами Дрібничка: доточив оті ранні твори до всеосяжної конструкції найвеличнішого. Він знову скористався образом наукового редактора — цього разу такого, котрий має доступ до «Червоної Книги» Західного Узграниччя, що її уклали гобіти і з якої, припускають, було переказано «Володаря Перстенів». І цього разу редаговано не основну історію, а «маргіналії» — те, що середньовічні літописці часто записували на берегах сторінок поруч із канонічними текстами.

2