Роверандом | Страница 12 | Онлайн-библиотека

Эзотерическая литература. Гороскопы. Гадания. Сонники. Бесплатно, без регистрации.
Вакансии. Поиск работы в вашем городе. Бесплатно, без регистрации.

Выбрать главу

— Звідки вони взялися? — запитав збентежений і втішений Роверандом.

— Зі своїх домівок і ліжечок, звісно, — відказав Місячанин.

— Як же вони дісталися сюди?

— А от цього я тобі не розповідатиму; про це ти не дізнаєшся ніколи. Ти щасливець, як, зрештою, і будь-хто, кому поталанить утрапити сюди; проте діти опинилися тут зовсім не так, як ти. Одні бувають тут часто, другі — зрідка, і переважну частину кожного сну створюю я. Якусь дещицю приносять, ніби перекуску до школи, самі діти, а ще трохи (шкода і згадувати) плетуть павуки, — та не в цій долині й не тоді, коли я ловлю їх на гарячому. А тепер нумо приєднаймося до гуляння!

Гагатова скеля круто зривалась униз. Вона була надто гладенькою навіть для павуків: спуститися не наважувався жоден із них; адже павук міг би зірватися долі, але ні він, ані будь-хто інший нагору вже би не видерся; а в тому саду були вартові, не кажучи про Місячанина, без якого не обходилося жодне гуляння, адже він сам їх і влаштовував.

Тож він узяв і з'їхав прямісінько у вир того, за чим вони спостерігали. Чоловік просто сів і скотився, мов на санчатах, — шурх! — в осердя дитячої юрби, а Роверандом котився зверху на ньому, геть забувши, що може літати. Чи то міг літати, — бо коли він отямився внизу, то виявилося, що його крила зникли.

— Що робить отой маленький песик? — запитав у Місячанина один хлопчик.

Роверандом крутився, мов дзиґа, намагаючись побачити власну спину.

— Шукає свої крила, любий. Він думає, що крила стерлися під час спуску сюди, та насправді вони лежать у моїй кишені. Тут, унизу, заборонено мати крила, звідси не вибираються без дозволу, еге ж?

— Так! Татуньо Довга Борода! — вигукнуло в один голос зо двадцятеро діток, а один хлопчик схопив старого за бороду й видряпався до нього на плече.

Роверандом гадав, що його тут-таки на місці обернуть на міль, чи на кусень гуми, чи ще на щось подібне.

Тим часом Місячанин вигукнув:

— Світоньку мій! Та з тебе ж вийде мотузколаз, хлопчику мій. Треба буде тебе підівчити.

Він підкинув хлопчика в повітря. І той не впав донизу, зовсім ні! Хлопчик завис у повітрі, а Місячанин кинув йому срібну мотузку, яку витяг із кишені.

— Ану, злазь, хутко! — сказав, — і хлопчина скотився просто старому до рук, які його гарненько полоскотали.

— Якщо будеш так голосно сміятися, то прокинешся, — мовив Місячанин, опустив його на траву і зайшов у юрбу.

Роверандом мусив розважати себе сам, але щойно він погнався за прегарним жовтим м'ячем («Точнісінько, як мій власний удома», — подумав цуцик), як почув знайомий голос.

— Це мій песик! — гукав голос. — Це мій песик! Я завжди знав, що він справжній. І коли день у день я шукав і шукав його в піску, кликав І свистів, то уявляв, що він тут!

Тільки-но Роверандом почув цей голос, він одразу ж узявся служити.

— Мій песик, що служить! — сказав Другий Хлопчик (а то, звісно, був саме він), підбіг і почав гладити його. — Де ж ти був?

Але Роверандом найперше запитав:

— А ти можеш чути те, що я кажу?

— Авжеж, можу, — мовив Другий Хлопчик. — Але коли мамуся вперше принесла тебе додому, ти геть не слухав мене, хоча я намагався розмовляти з тобою найкращим своїм гавканням. І щось мені не віриться, що ти багато хотів мені сказати тоді; здавалося, ніби ти міркуєш про щось своє.

Роверандом сказав, що йому дуже шкода, і розповів хлопчикові про те, як випав із його кишені, про Псаматоса та Меву і про інші свої пригоди, відколи він загубився. Ось так той хлопчик і його брати дізналися про старця в піску та про багато корисних речей, що їх вони інакше би проґавили. Другий Хлопчик вважав, що «Роверандом» — чудове ім'я.

— Я теж називатиму тебе так, — сказав він. — І не забувай, що ти досі належиш мені!

Вони погралися з м'ячем і в хованки, побігали, відбули далеку прогулянку й улаштували полювання на кроликів (проте, єдиною їхньою здобиччю став тільки захват: кролики виявилися надміру затіненими), досхочу нахлюпались у ставках, разом забавлялися безліччю інших ігор нескінченно довго; і що далі, то більше захоплювались один одним. Хлопчик знай качався по росяній траві, а світло вже нагадувало вечірнє (одначе в тому місці ніхто, здавалося, не зважав ані на вологу траву, ні на те, що час укладатися в ліжко), песик також качався й качався разом із ним, а ще — стояв на голові, чого не робив жоден інший собака на землі від часів, коли на таке спромігся покійний пес Матінки Габбард. Хлопчик сміявся, доки… взяв і щез — цілком несподівано, залишивши Роверандома на лужку самотнім!

— Він прокинувся, от і все, — мовив Місячанин, який з'явився так само зненацька, як зник хлопчик. — Подався додому, і якраз вчасно. Атож! За п'ятнадцять хвилин настане пора сніданку. Цього ранку він пропустить прогулянку по пляжі. Ну, ну! Боюся, нам теж час іти.

Відтак Роверандом вельми неохоче повернувся разом зі старим на білий бік. Цілий шлях вони подолали пішки й витратили на це пребагато часу; Роверандомові це сподобалося менше, ніж мало б. Адже подорожні зустріли різноманітних дивних створінь і пережили чимало пригод, — причім у цілковитій безпеці, бо Місячанин завжди був поблизу. І то було дуже добре, адже у трясовинах водилося безліч гидких жахливих потвор, які неодмінно схопили би песика. Темний бік був настільки вологим, наскільки білий — сухим, там жили вкрай дивовижні рослини і тварини, що про них я міг би вам розповісти, якби Роверандом бодай помітив їх. Але він не звернув на них уваги: він думав про сад і про хлопчика.

Нарешті вони дісталися до сірого краю і, поглянувши ген за попелясті долини, де мешкало чимало драконів, угледіли крізь пролом у горах величну білу рівнину та сяйливі скелі. Подорожні побачили, як сходить Земля — блідо-зелений із золотим місяць, велетенський і круглий, — понад виступами Місячних Гір; і Роверандом подумав: «То ось де живе мій хлопчик!» Шлях туди здавався жахливим і неймовірно довгим.

— А сни здійснюються? — запитав він.

— Декотрі з моїх — так, — відповів старий. — Декотрі, та не всі: проте й вони рідко здійснюються відразу ж у такому вигляді, в якому наснилися. Чому тобі захотілося довідатися про сни?

— Мені просто цікаво, — відказав Роверандом.

— Через отого хлопчика? — мовив Місячанин. — Я так і думав.

Потому він вийняв із кишені телескоп. Той розтягнувся до неймовірної довжини.

— Падаю, один коротенький погляд не зашкодить, — сказав Місячанин.

Роверандом подивився крізь телескоп — коли йому нарешті вдалося заплющити одне око, а інше втримати розкритим. І чітко побачив Землю. Спершу він помітив далекий кінець місячної доріжки, що стелилася просто через море; йому привиділося, наче нею швидко спливають униз схожі на тонкі ліні! чи то пак примари довгі шереги людей, але він був не зовсім певен того, що побачив. Місячне сяйво хутко тьмяніло. Натомість дедалі сильнішало сонячне світло; зненацька стало видно бухту піскового чаклуна (та жодних слідів Псаматоса: Псаматос не дозволяв підглядати за собою); а через деякий час у круглому вічку з'явилося двійко хлопчиків, котрі йшли пляжем, тримаючись за руки.

— Шукаєте мушлі чи мене? — поцікавився пес.

Дуже швидко зображення перемістилось, і він побачив білий дім на скелі, що належав хлопчиковому батьку, і сад, який збігав аж до моря; а при хвіртці помітив — неприємний сюрприз — старого чарівника, котрий сидів на камені й курив люльку, так ніби не мав інакшої роботи, як тільки сидіти тут і спостерігати, збивши старий зелений капелюх на потилицю та розстібнувши камізельку.

— Що старий Арта-як-там-ти-його-назвав робить коло хвіртки? — запитав Роверандом. — Я гадав, ніби він давно вже про мене забув. Хіба його відпустка ще не закінчилася?

— Ні, він чекає на тебе, цуценятку. Він не забув. Якщо ти зараз з'явишся там — чи справжній, чи іграшковий, — він негайно накладе на тебе якісь нові чари. Не тому, що йому шкода штанів (їх швидко зашили), а тому, що його дратує втручання Саматоса; Саматос же досі не уклав потрібних угод щодо тих справ, які мав із ним.

І тієї миті Роверандом побачив, як вітер зірвав капелюх Артаксеркса і той побіг за ним; а на його штанях стало чітко видно дивовижну латку: клапоть оранжевого кольору І чорними цятками.

— Я чогось думав, що чарівник здатен краще залатати свої штани! — сказав Роверандом.

— А от він гадає, що йому вдалося прекрасно їх залатати! — зазначив старий. — Він вичаклував отой клапоть із чиїхось фіранок: ті люди отримали пожежне страхування, а він — кольорову пляму, й усі лишилися задоволені. І все-таки ти маєш рацію. Гадаю, йому не щастить. Після стількох століть сумно бачити, як чолов'яга позбувається магічних здібностей; але то, ймовірно, тобі на користь.

12