Выбрать главу

Потому пішов сніг. На Місяці часто йде сніг, але він (чи то пак те, що там називають снігом) зазвичай теплий, приємний, доволі сухий і перетворюється на дрібний білий пісок, що летить за вітром. А от цей сніг радше нагадував наш. Він був холодний, мокрий і брудний.

— Мене аж нудить від туги за домом, — сказав місячний песик. — Оцей сніг — точнісінько як той, що падав у місті, де я жив цуценям, — розумієш: у світі. О! Комини там високі, наче місячні дерева, дими чорні, а вогонь у горнилах червоний! Іноді я почуваюся трохи стомленим від білого. На Місяці важко навіть забруднитися по-справжньому.

Це вказує на брак смаку в місячного пса; а ще — тому що сотні років тому таких міст у світі не було — ви можете переконатися, що песик, окрім усього, вельми перебільшив тривалість свого перебування на Місяці після того, як зірвався з краю світу. Проте саме тієї миті особливо велика та брудна сніжинка поцілила йому в око, й він змінив свою думку.

— Гадаю, це сніжисько збилося зі шляху, випавши з гидкого старого світу, — мовив місячний пес. — Хай йому щур і кролик! Ми, здається, також заблукали. Хай йому кажанячі клопоти! Нумо, підшукаймо собі сяку-таку схованку!

На пошуки сякої-такої схованки вони витратили чимало часу, а тому обидва дуже змокли й померзли: насправді ж цуцики опинились у такій скруті, що шаснули в перше-ліпше укриття, на яке натрапили, геть не дбаючи про обережність, — а обережність у незнайомому місці на краю Місяця має надзвичайну вагу. Прихисток, у який вони заповзли, виявився не норою, а печерою, причому доволі великою. Печера була темна, зате суха.

— Тут приємно і тепло, — сказав місячний песик, очі його заплющились, і він майже вмить задрімав.

— Гав! — дзявкнув пес трохи згодом, по-собачому різко прокинувшись із солодкого сну. — Занадто тепло!

Він підстрибнув. Почувши, як маленький Роверандом гавкає десь у глибині печери, рушив поглянути, що ж трапилось, і побачив, як долівкою до них підповзає тоненька вогняна цівка. Тієї миті місячний пес зовсім уже не тужив за червоними горнилами свого міста; він схопив маленького Роверандома за маленький карк, блискавкою шугнув геть із печери і злетів на найближчу гостру кам'яну вершину.

Там обидва цуцики засіли у снігу, тремтячи та спостерігаючи, — і це з їхнього боку було не вельми розумно. їм слід було би летіти додому чи бодай просто летіти — хутчіш од вітру! Місячний песик не все знав про Місяць, як ви вже зрозуміли, інакше би здогадався, що вони втрапили до лігва Великого Білого Дракона — саме того, котрий тільки наполовину боявся Місячанина (а коли бував сердитим, то ледве чи й боявся взагалі). Місячанин і сам дещо тривожився через того дракона. Коли доводилося згадувати про нього, чоловік називав звіра не інакше, як «ота клята потвора».

Усі білі дракони, як вам, напевно, відомо, первісно походять із Місяця; та саме цей свого часу побував у світі, тож повернувся, встигши дечого навчитися. Він бився з Червоним Драконом із Кердраґона в часи Мерліна, — про це ви можете прочитати в усіх сучасних книгах із історії, — після чого той дракон став Дуже Червоним. Згодом місячна потвора спричинилася до величезних збитків на Трьох Островах і на деякий час оселилася на вершині Сновдона. Люди не завдавали собі клопоту й не вилазили на ту гору, доки там жив звір, — за винятком одного чоловіка, котрого дракон застав за питтям із пляшки. Той чоловік дуже хутко допив і, кваплячись, залишив пляшку на вершині, тож відтоді чимало людей наслідує його. Через тривалий час опісля тієї пригоди й небавом після того, як зникнув король Артур, а сакські королі проголосили драконячі хвости неперевершеними смаколиками. Білий Дракон вирушив до Ґвинфи.

Ґвинфа знаходиться майже на краю світу, й такому велетенському і страшенно лихому драконові політ ізвідти до Місяця не коштував надмірних зусиль. Потому він оселився на краю Місяця, бо ще не розвідав до кінця, на що здатні Місячанин та всі його чари й винаходи. Проте іноді дракон таки наважувався порушувати місячну кольорову гаму. Деколи, бенкетуючи на драконячому святі чи переживаючи спалах роздратування, він випускав зі своєї печери справжнє червоне та зелене полум'я; а часто — навіть клуби диму. Раз чи двічі він узагалі робив так, що Місяць геть червонів або й цілком гаснув. У ті незатишні моменти Місячанин зачинявся (разом із псом) у вежі й тільки що казав: «Знову та клята потвора». Він жодного разу не пояснив, що то за потвора та де вона мешкає; він просто спускався до підземелля, брав свої найкращі чари і якнайшвидше залагоджував усе.

Тепер вам відомо чимало. Якби ж то песики знали бодай половину того, про що дізналися ви, вони ніколи би не зупинилися там. Але вони все-таки зупинилися, принаймні на стільки часу, скільки відняла в мене розповідь про Білого Дракона. А відтак уже й весь він: білий, із зеленими очима, з палючим зеленим вогнем у кожному суглобі, — пирскаючи чорним димом, як парова машина, виліз із печери. Тоді заревів якомога страшніше. ГЬри затряслися, відлунили той рев, і сніг висох; лавини покотились униз, а водоспади завмерли.

Той дракон мав крила, схожі на вітрила кораблів, які були ще вітрильниками, а не пароплавами. Він не вагався вбивати й міг укоротити віку будь-кому: чи миші, чи імператоровій доньці. Він вирішив позбутись обох песиків і кілька разів повідомив їх про це, перш ніж злинув у повітря. Тут він і помилився. Цуцики стартували зі скелі, наче ракети, і шмигонули за вітром із такою швидкістю, якою пишалася би навіть Мева. Дракон помчав за ними, ляскаючи, ніби дракон-ляскун, і клацаючи, ніби дракон-клацун, збиваючи вершини гір і примушуючи всі дзвоники на овечих шиях дзеленчати так, як те роблять міські дзвони під час пожежі. (Тепер ви розумієте, для чого вівцям потрібні дзвоники.)

На превелике щастя, вітер підганяв утікачів у правильному напрямку. А крім того, щойно шалено закалатали дзвоники, як із вежі рвонула вгору дивовижна ракета. Б було видно з будь-якої точки Місяця, а нагадувала вона золоту парасолю, що вибухнула тисячею срібних китичок, які згодом спричинили у світі непередбачений метеоритопад. Для песиків це стало дороговказом, а для дракона було би пересторогою; проте він випустив занадто багато пари й нічого не помітив.

Тож люта гонитва продовжувалася. Якщо вам коли-небудь доводилося бачити, як пташка ловить метелика і якщо вам не бракує фантазії, щоб намалювати в уяві гігантську птаху, яка серед гір намагається впіймати двох мізерних метеликів, тоді ви можете уявити собі всі закрути, викрути, всі втечі в останню мить і несамовиті швидкісні кривуляння того польоту додому. Перш ніж песики подолали заледве півдороги, Роверандомові довелося не раз відчути на своєму хвості драконів подих.

А що ж робив Місячанин? Він, як сказано, випустив справді чудову ракету, а потому мовив: «Трясця б ухопила ту потвору!» — та ще: «Трясця б ухопила тих цуценят! Вони надто рано спричинять затемнення!» А тоді спустився до підземелля й відкоркував темне, чорне закляття, що скидалося на драглисту смолу з медом (а пахло як П'яте листопада укупі з вареною капустою).

Тієї самої миті, пролітаючи просто над вежею, дракон кинувся вниз і розтулив величезні щелепи, щоби збити Роверандома — збити прямісінько в порожнє нікуди. Та не встиг. З нижнього вікна Місячанин вистрелив закляттям, і воно, хлюпнувши, поцілило дракона в живіт (а це місце в усіх драконів надзвичайно ніжне), криво відкинувши його вбік. Драконові забило памороки, й він, не встигнувши повернути праворуч, налетів на гору. Важко сказати, що постраждало більше: драконів ніс чи гора, — і те, й інше стало безформним.

Отож, двоє песиків шаснули крізь горішнє вікно у вежу й цілий тиждень переводили подих. Дракон же, помаленьку й заточуючись, полетів додому, де ще багато місяців чухав носа. Чергового затемнення не трапилося, бо дракон цілковито перейнявся вилизуванням свого черева й не подбав про це. Та, зрештою, він уже ніколи не позбувся чорних цяток у тих місцях, куди поцілило закляття. Гадаю, ті крапки не зникнуть довіку. Тож тепер дракона називають Поцяткованою Потворою.

3

Наступного дня Місячанин подивився на Роверандома й мовив:

— Твоє життя висіло на волосині! Як на юного песика ти, здається, вже добре розвідав білий бік планети. Думаю, коли ти нарешті переведеш подих, настане пора відвідати протилежний.

10