Выбрать главу

ДЖОН Р. Р. ТОЛКІН

СКАЗАННЯ З НЕБЕЗПЕЧНОГО КОРОЛІВСТВА

ВСТУПНЕ СЛОВО

Ми не знаємо, коли саме Толкін звернув свої помисли до Небезпечного Королівства Чарокраю. В есеї «Про чарівні історії», на який ви натрапите наприкінці цієї книги, він визнає, що в дитинстві такі казки його цікавили мало: то був лише один із багатьох інтересів. «Справжній смак» до них, мовить автор, «пробудила на порозі зрілості філологія; загострила ж до максимального сприйняття — війна». Сказано абсолютно точно. Перший відомий нам твір, у якому помітна зацікавленість чарівницями, — це вірш «Лісове сонцесяяння», написаний 1910-го року, коли Толкінові було вісімнадцять і він іще навчався у школі короля Едварда у Бірмінгемі. До кінця 1915-го, — тоді юнак завершив навчання в Оксфорді, після чого відразу ж записався до війська й потрапив на фронт Великої війни, — він написав іще кілька творів, і декотрі з них містили основні елементи того, що згодом розвинулось у міфологію Чарокраю. До кінця 1917-го, провівши більшість часу у військовому шпиталі в очікуванні на повторне визнання придатним до активної служби, Толкін накидав першу чернетку легенд, які шістдесят років опісля виринуть у «Сильмариліоні», а також вигадав багато з того, що стосується Середзем'я та Ельфійської Оселі за його межами.

Те, що трапилося потім, — довга історія, про яку зараз нам відомо дещо більше, ніж раніше, та яку, знову-таки, зумисне і як тему для роздумів, підсумував сам Толкін в оповіданні «Листок пана Дрібнички». Загалом, заведено вважати, що в цьому тексті доволі відчутний елемент автопортретування, а Толкін — письменник — той переконаний «дрібничник», за його власними словами — перевтілений у Дрібничку-художника. Дрібничку, як про те йдеться в оповіданні, цікавили дуже різні картини, та одна подобалася йому дедалі більше. Вона почалася з єдиного листка, згодом стала деревом, а вже воно перетворилося на Дерево, позаду якого почала розгортатися ціла країна, де «краєм ока можна було підгледіти ліс, що виступав на тих теренах, і гори, верхів'я яких укривав сніг». Толкін пише, що інші картини «перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна».

І вкотре — це точний опис того, що робив сам Толкін у 1920-х, 1930-х і 1940-х роках. Упродовж отих тридцяти літ він невпинно опрацьовував різні варіанти історій до «Сильмариліона», час од часу писав вірші (нерідко — анонімні), складав інші оповідки, які не завжди записував, а іноді попервах розповідав тільки своїм дітям. Власне, саме як одна з отих оповідок, дії яких відбувались у Середзем'ї і спершу лише поверхово стосувались ельфійської історії Сильмарилів, розпочав своє життя «Гобіт»: він був, якщо скористатися сучасною термінологією, побічним результатом. «Володар Перстенів» став наступним побічним результатом, але тепер уже — «Гобіта», бо його появу на початках спричинило непереборне бажання Толкінових видавців отримати продовження «Гобіта». Проте Толкін, точнісінько як Дрібничка, почав збирати раніше написані речі та «прикріплювати їх кнопками до країв». Том Бомбадил, чия історія розпочалася з імені, придуманого для дитячої іграшки, потрапив до друку 1934 року як герой поеми, а згодом став, либонь, найзагадковішою постаттю у світі «Володаря Перстенів». У тому творі є й інші вірші: одні — комічні, як-от уперше опублікований у 1927 році «Оліфант», що його декламував Сем Ґемджі, інші — серйозні та сумні, як-от викладена на горі Грозовій Бурлакова версія сказання про Берена та Лутієн — версія, яка походить од вірша, опублікованого 1925 року і яка ґрунтується на історії, написаній іще раніше.

Що саме надихнуло Толкіна на «Листок» і як він трактував «Дерево» — цього ми не можемо знати напевне, та «ліс, що виступав на тих теренах», дуже нагадує ентів. Ця невеличка алегорія — ще один момент, який підтверджує те, що Толкін ствердив в іншому місці, а саме: «чарівні історії», хай би хто їх розповідав, мовлять не стільки про чарівниць, скільки про Чарокрай, про саме Небезпечне Королівство. Толкін узагалі вважав, що казок, де справді йдеться про чарівників чи навіть ельфів, не так і багато, й більшість із них — скромність не дозволила йому додати: якщо їх не написав сам Толкін, — не вельми цікава. Більшість хороших чарівних історій розповідає «про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях», — дуже точний опис знову ж таки Толкінових сказань про поневіряння Берена на узграниччях і кордонах Доріату, про дрібні сутички Туріна в околицях Нарґотронда чи Туорів порятунок під час Загибелі Ґондоліна. Ставлення Толкіна до лексеми «фея» залишилося вельми суперечливим. Це слово йому не подобалося, бо було запозиченням із французької, а англійським відповідником йому є «ельф», — а також йому не подобався й увесь вікторіанський культ фей як маленьких, гарненьких, безвладних істот, котрі зазвичай надавалися хіба що до того, щоби працювати виховательками у моралізаторських байках для дітей, причому в байках, нерідко облудних. Значна частина його есею «Про чарівні історії» (опублікованого 1945 року в пам'ятній книзі для Чарльза Вільямза та попередньо розвинутого з лекції, прочитаної 1939 року на честь Ендрю Ленґа — відомого збирача казок) відверто спрямована на виправлення і наукової термінології, і загальноприйнятих уподобань. Толкін гадав, що знає краще, має доступ до давніших, глибших і потужніших концепцій, аніж вікторіанці, навіть такі вельми учені, як Ендрю Ленґ.

Одначе, хоча йому і бракувало часу на чарівниць, Толкін цілком віддавався Чарокраю, країні, за означенням Більбо Торбина, «драконів, ґоблінів і велетнів», країні, де можна почути про «порятунок принцес і несподіваний успіх удовиних синів». Уміщені в цій книзі розповіді та вірші свідчать, що Толкін випробовував різні шляхи, щоби підступитися до небезпечних королівств: таких або інших, але однаково мислетворчих, оригінальних, незалежних. Вони, можна сказати, є тими картинами Дрібнички, що їх він не «поприкріплював кнопками до країв свого грандіозного полотна». Вони спокусливо натякають на існування керунків, які й надалі можна досліджувати (наприклад, пізніша ненаписана історія Маленького Королівства Фермера Джайлза). І демонструють доволі різні перспективи Толкінового натхнення, які охоплюють принаймні сорокарічний часовий проміжок і тривають від зрілості до старості. А ще, виявляється, нам чимало відомо про те, як саме кожна з них постала до життя.

Історія «Роверандома», опублікованого щойно 1998 року, почалася більш ніж за сімдесят літ до того — як розповідь, складена з єдиною конкретною метою: втішити хлопчика, котрий загубив свого іграшкового собаку. У вересні 1925 року родина Толкінів — батько, матір і троє синів: восьмирічний Джон, п'ятилітній Майкл і малюк Крістофер — вирушили у відпустку до приморського містечка Файлі в Йоркширі. На той час улюбленою іграшкою Майкла був маленький пес, якого він усюди брав зі собою. Якось, спустившись із батьком і старшим братом на пляж, хлопчик поклав песика на землі, щоби побавитись, а коли повернувся по іграшку, то не зміг її знайти: песик був білий із чорними плямами, і на білому, вкритому галькою березі його геть не було видно. Батько та обидва хлопчики безуспішно шукали його і того дня, і наступного, а потому на пляж налетіла буря й унеможливила подальші пошуки. Щоби підбадьорити Майкла, Толкін вигадав історію, в якій іграшковий Ровер був зовсім не іграшкою, а справжнім песиком, котрого перетворив на іграшку сердитий чарівник; згодом іграшка зустріла на пляжі іншого, по-дружньому налаштованого, чарівника, котрий вирядив песика назустріч різноманітним пригодам і випробуванням, аби той став знову справжнім собакою та повернувся до свого власника — «Другого» хлопчика. Як і всі Толкінові історії, ця розрослася, її записали й оздобили авторськими ілюстраціями, зробленими, ймовірно, на Різдво 1927 року, а остаточного вигляду вона набула приблизно в той самий час, що й «Гобіт» — 1936 року.

Крім того пляжу в Файлі, де Ровер зустрівся з пісковим чарівником Псаматосом, у «Роверандомі» є три основні місця дії: світлий бік Місяця, де височіє вежа Місячанина; темний бік, де діти, коли засинають, спускаються місячною стежиною в долину снів і там бавляться, а також підводне королівство морського правителя, куди подався сердитий чарівник Артаксеркс, обійнявши посаду Тихоокеанського й Атлантичного Мага, або ж ТАМа. І на Місяці, й під водою Ровер знайшов друзів-песиків: місячного та морського. Обох їх теж звали Роверами, тому його самого почали іменувати Роверандомом. Усі троє постійно потрапляли в халепи, то роздражнивши Великого Білого Дракона — на Місяці, то розворохобивши Морського Змія — на дні океану. Змієві порухи спричинили шторм, подібний до того, який розкидав гальку в Файлі, а Роверандом тим часом уже плив на спині велетенського кита Уіна через Тінисті Моря аж ген поза Магічні Острови, майже до самого узбережжя Ельфійської Оселі та світла Дивокраю, — в цьому місці Толкін був найближчим до того, щоби долучити цю історію до своєї великої міфології. «Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються», — каже кит Уін, хутко пірнаючи, і про те, що трапиться з Валінором, нам уже не кажуть нічого.

1