Смотреть онлайн бесплатно

Выбрать главу

Розвиткові українізації війська, взагалі розбудові українських збройних сил дуже заважала відсутність досвідчених військових фахівців, масштабно мислячих політиків. У цьому особливо наочно переконує аналіз складу Українського Генерального військового комітету. Жодної особистості, включаючи С. Петлюру, чиї якості хоча б наближено відповідали надзвичайно важливій ролі члена УГВК, не було.

Слід мати на увазі й вельми цікаве спостереження Д. Дорошенка щодо ворогів українізації армії: «…Українцям-воякам в їх стремлінні до організації в національні частини доводилось натикатись на опір не стільки навіть з боку російської військової влади, скільки з боку ріжних загальнореволюційних комітетів і рад салдатських депутатів. Ці комітети й ради боялися зменшення сфери своєї влади і свого впливу через відокремлення українців, бачили в їх домаганнях «шовінізм», «сепаратизм», трохи не зраду. Тому всі ці комітети й ради, доки мали силу, встромляли, де тільки могли, дрючки в колеса українського руху».

Отже, на початок жовтневих подій Українська революція перебувала в стадії своєрідного дрейфу від соціалістичних (абстрактно-теоретично) до соціалістично-демократичних (практично), тобто проміжних (уявно, бажано) орієнтацій. Точніше, такий дрейф здійснювали переважно лідери, теоретики, керівники руху. Основна ж маса його учасників здебільшого виявляла значно радикальніші, лівіші настрої і стихійно рухалась у зворотному напрямку, поволі відмовляючи в симпатіях учорашнім кумирам.

Звичайно, останнє меншим чином стосувалося сфери національно-правової, і значно сильніше виявлялося у сфері соціально-політичній. Однак разом, у цілому, на відповідальному етапі вибору варіанта суспільного розвитку, коли історія, як правило, не залишає ані можливостей, ані часу для реалізації проміжних, плавно-еластичних програм, це, з великим ступенем імовірності, призвело б до сплеску суперечностей, важкопрогнозованих колізій. Такий висновок повністю підтверджується й наступним розвитком подій.

***

На середину осені 1917 р. суперечності і біди в розвитку Росії переплелись у тугий вузол, який дедалі затягувався на народній шиї, як на шиї того невдахи-альпініста, що зірвався зі скелі, однак кінець його страхової мотузки зачепився за непевний виступ. Часу на те, щоб послабити, розпустити, розв’язати вузол не було зовсім: смерть могла наступити ще до того, як мотузка не витримає і тіло зірветься у бездонну прірву. Якщо ж мотузка рішуче розрубалася, виникала можливість для вільного падіння. Звісно, можна було розбитись вщент (і така перспектива була достатньо реальною, а можна було сподіватись і на рятівні шанси, на збереження життя.

Схоже, що на роль того, хто розтинав ту своєрідну зловісну мотузку, і вийшла 25 жовтня 1917 р. більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Одним енергійним ударом було знищено Тимчасовий уряд і миттєво скинуто локомотив російської політики з рейок ліберально-демократичного курсу. Країна ніби зірвалася у політ з метою досягнення стратегічної соціалістичної мети.

Як би сьогодні не намагалися принизити жовтневого історичного вчинку більшовиків („переворот”, „заколот”, „насильство над демократією”, „найбільший злочин проти людяності” тощо — дошкульним, вбивчим епітетам, здається, немає краю), не можна не визнати одного — то був настільки крутий, сутнісний, масштабний, далекосяжний поворот у російській, та й у світовій історії, який, згідно наукових критеріїв і уяв, слід іменувати саме революцією. Тож маючи загалом негативний погляд на роль революцій в історичному поступі, гостро критично ставлячись до більшовицької перемоги, авторитетний дослідник С. Кульчицький змушений визнати винятковість всесвітньо-історичного значення російського Жовтня.

Серед керівників жовтневого повстання було чимало репрезентантів більшовицьких організацій України: С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, М. Подвойський, О. Розмирович, М. Скрипник, В. Чубар, Г. Чудновський та ін. У вирішальних петроградських подіях взяли участь більшовики — делегати ІІ Всеросійського з’їзду Рад, які прибули з України — М. Арсенічев, М. Афонін, Ф. Ачканов, В. Баженов, С. Бондаренко, П. Гудима, Я. Залмаєв. М. Кабаненко, М. Майоров, В. Примаков, П. Старостін, Ф. Чекирисов та ін.

Вони ж зробили свій внесок і у закріплення перемоги всеросійським форумом рад. Із 670 депутатів ІІ Всеросійського з’їзду рад (25–26 жовтня 1917 р.) 143 представляли 78 рад робітничих, солдатських депутатів України і солдатських комітетів Південно-Західного) та VIII армії Румунського фронтів (відповідно 21,3 % і 19,4 % від загальної кількості зареєстрованих делегатів і Рад). 65 делегатів від України були більшовиками. Вони разом з представниками інших лівих течій України (всього 83 делегати від 48 Рад — відповідно 58 % і 61,5 %) висловились за встановлення в Росії, а відтак і в Україні влади рад.

Були активно підтримані декрети про мир, про землю; делегати з місць взяли участь у виборах нового складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету рад, затвердженні сформованого робітничо-селянського уряду — Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.

Природно, революція не могла бути і не була одноразовим актом. Розвиваючись вшир, захоплюючи все нові райони, і вглиб, розв’язуючи нагальні питання, визначені програмою РСДРП(б) і відповідні інтересам трудящих всіх народів багатонаціональної країни, вона миттєво перекинулася в Україну.

Жовтневе повстання у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи із остаточним вибором однієї з двох альтернатив подальшого суспільного розвитку, які диктувались тогочасними обставинами.

Своєрідним відбиттям різного бачення варіанта такого вибору можуть бути (звичайно, певною мірою і аж ніяк не абсолютно) оцінки тих же таки подій в Петрограді ключовими фігурами українського руху. М. Грушевський вважав перемогу більшовиків випадковою, несподіваною, незакономірною, яка не дістала підтримки «ні в армії, ні в громадянстві. Росийська республіка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусіли жити своїм життєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами «вся власть советам!».

В. Винниченко ж, навпаки, доводив, що більшовики перемогли цілком закономірно, адже «самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів». Тому-то маси й стали на бік більшовиків, зумовивши їхню перевагу й кінцеву перемогу. При цьому колишній Голова Генерального Секретаріату зауважував, що звинувачення більшовиків у демагогії, свідомому обдурюванні мас якщо й небезпідставні, то й не можуть вважатись основною причиною їхнього успіху, оскільки ще більшою мірою (в усякому разі не меншою) такі самі прийоми були характерними для політичних суперників РСДРП(б).

Про повалення Тимчасового уряду в результаті виступу робітників, солдатів і матросів Петрограда в Києві стало відомо близько 2-ої години дня 25 жовтня 1917 р. Розгорталися довготривалі збори, наради, консультації за участі представників різних політичних органів і угрупувань. Запеклі дебати розгорнулися на об’єднаному засіданні виконкомів ради робітничих та ради солдатських депутатів. У більшовицькій фракції були відсутні четверо членів, які виїхали до Петрограда на ІІ Всеросійський з’їзд рад. Тому між більшовиками та їх опонентами виникла чисельна рівновага. Голоси розділилися навпіл. 6-годинні розмови й суперечки не дали практичного результату. Та й не могли дати. Весь запал витрачався на слова, а не на дії.

Ситуація склалася нестійка, швидше — вибухоподібна. Осередком поваленого в столиці Тимчасового уряду в Києві був штаб Київської військової округи, що мав значний контингент консервативно налаштованих військ. І було невідомо, як вони себе поведуть.

Центральна Рада виявила більшу оперативність. Мала Рада зібрала термінове засідання, в якому взяли участь представники громадських організацій міста. Загальний настрій був тривожний. Після бурхливих дебатів ухвалили: «утворити революційний Комітет для охорони революції на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності».

97