Выбрать главу

«7-го листопада Центральна рада видала новий універсал, — говорилось у публікації. — 3 деяким запізненням і з певним урізанням універсал лише підтверджує частину декретів, виданих новим урядом робітників і селян, а оголошення Української республіки є лише висновком з оголошеної пітерським радянським урядом декларації прав народів. Хоча присутня при проголошенні універсалу публіка гучно аплодувала й кричала «Слава», та навряд чи цей універсал зможе задовольнити широкі кола робітників і селян. Щоправда, там говориться про землю, про мир, про контроль та ще багато про що, але ж нині після перемоги, здобутої радянськими військами, немає такого угодовського горобця, який про ці високі матерії не цвірінькав би з усіх сил. Хіба можна тепер знайти людину, яка хотіла б справити вплив на хід політичного життя й яка б висловлювалася проти негайного передання землі земельним комітетам, негайної пропозиції миру всім волаючим тощо. Нині справа не в гаслах, а в тому, як і хто ці гасла здійснюватиме, чи стоїть Рада на точці зору пролетарсько-селянської революції, чи на точці зору революції буржуазно-демократичної.

Марно ми шукали б ясну і просту відповідь на це головне і кардинальне питання. Весь універсал складається зі звичайної буржуазної демократичної мелодекламації, яку можна тлумачити і так, і так. Робітників і селян можна переконувати, що універсал спрямований проти поміщиків і капіталістів, а останніх можна улещувати необхідністю заспокоїти робітників і селян деякими поступками. Але робітникам і селянам уся ця дипломатія не потрібна. Вони вимагають від Центральної ради категоричної відповіді: чи стоїть рада на боці уряду робітників і селян, чи вона проти нього…».

Причому з кожним днем критичний тон більшовицьких виступів ставав дедалі виразнішим і непримиреннішим.

Заперечувалось навіть те, що спочатку оцінювалось, хоч і з застереженнями, та все ж позитивно. Такою, зокрема, була стаття в тій самій «Пролетарской мнсли» під назвою «Центральная рада и земельний вопрос».

Щоправда, не всі більшовицькі організації відразу ж чітко визначились у своєму ставленні до вищого державницького акту Центральної Ради. Так, орган Полтавського комітету РСДРП(б) — газета «Молот» — гаряче вітала III Універсал і, порівнюючи його з ленінськими декретами, не знаходила в них принципових розбіжностей, вважала Універсал утіленням лінії радянської влади українською мовою. Лише за певний час полтавські більшовики змінили первинні висновки.

Неоднозначну оцінку одержав III Універсал і в українському середовищі. Йому протиставлялись інші, на думку деяких авторів, вагоміші й змістовніші документи. Відразу варто зазначити, що достатньо переконливими такі спроби визнати не можна. Так, явним перебільшенням є твердження М. Стахіва про те, що реальним відновленням Української держави стали рішення Центральної Ради від 31 жовтня і 1 листопада про вихід Генерального Секретаріату з-під зверхності Тимчасового уряду й поширення його влади на всі губернії України. Не можна погодитись і з його положенням про те, що вже тоді «це була від самого початку свого існування фактично і формально суверенна Українська Держава», яка в Третьому Універсалі «знайшла лише своє оформлення».

З цими твердженнями перегукуються положення книги С. Литвина про С. Петлюру. За його логікою, виданням ІІІ Універсалу Центральна Рада „надала формальну основу під фактично уже існуючу Українську державу… Українська Народна Республіка юридично стала суверенною державою, самостійною у межах своєї території (? — В. С.) і ні від кого незалежною зовні, із самостійною верховною владою”. Невідомо, правда, для чого тоді було приймати через два місяці IV Універсал, якщо уже 7 листопада 1917 р. у питанні про самостійність було поставлено усі крапки над „і”.

З іншого боку доводиться констатувати факт докладання зусиль до приниження значення утворення УНР на засадах III Універсалу через його порівняння з оголошенням незалежної, самостійної суверенної держави IV Універсалом. Саме в такому контексті можна зрозуміти і сам факт політичного реагування державних, громадських, частково наукових кіл на обидві події у 80-річний їх ювілей. Якщо на проголошення УНР у листопадові дні практично не чулося навіть відгуку в засобах масової інформації, то в січні 1998 р. було організовано гучні масові урочистості. Під час їх проведення неодмінним атрибутом стало не лише звеличення IV Універсалу, але й таке ж пропорційно негативне тлумачення сутності документів і подій, в епіцентрі яких був III Універсал. Домінантними виявились два моменти — критика данини загальним соціалістичним уподобанням лідерів Української революції та їхньої автономістсько-федералістської орієнтації, що стала на заваді негайного рішучого розриву з більшовиками, які розпочинали свої злочинні соціальні експерименти, а також з Росією, іманентною сутністю якої завжди, незалежно від панівних політичних сил, були великодержавництво, централізм, імперіалізм. У такому ж дусі були витримані і численні виступи в пресі, по радіо та телебаченню.

Подібні міркування не нові. Вони з'явилися ще під час подій кінця 1917 р. й знайшли своє часткове оформлення у працях такого висококваліфікованого дослідника, як Д. Дорошенко. В «Історії України. 1917–1923 рр.» показано, що ухвалення Третього Універсалу відбувалося в обстановці, далекій від одностайності. Його партійна позиція виявляється тут особливо наочно. Він наводить у першу чергу матеріали, які свідчать про несприйняття положень документа великими власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів.

За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів.

Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини.

Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством.

Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його».

105