Выбрать главу

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні в цей час вже були за 60–80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні…

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля — на правий берег Збруча.

Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка на автора спомину

ІГНАТЕНКО Дмитро Андрійович (25.10.1895, с. Карпилівка Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл. — після 20.6.1928). Козак Армії УНР, інженер-лісівник.

Народився в сім'ї хліборобів. Закінчив сільську початкову школу (1906) та вищу початкову чотирикласну. Від більшовицької мобілізації ухилився, а від денікінської врятуватися не вдалося. З відділом генерала Миколи Бредова потрапив до польських таборів (Щипйорно), де вступив до українського збірного відділу та перевівся до Ланцута. Учасник боїв проти більшовиків (1920). Того ж року знову інтернований поляками. В липні 1922 р. втік із табору до Чехо-Словаччини. 1923 року закінчив матуральні курси при УГА, а 1928 року — Українську господарську академію. Спогад "Вересень року 1920" написав на початку 1920-х років.

Джерела

Ігнатенко Д. Вересень року 1920. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 585–589.

Особова справа студента Дмитра Ігнатенка. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1145, арк. 15,15 зв.

На світлині — Роман КОВАЛЬ на колоцвинтарній вулиці. Село Тарноруда, Липень 2007 року. Фотографія Романа Беднарчика.

Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорожців Юрія Артюшенка — "Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917–1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і… втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в селі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. В 1918–1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Каліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою організацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Української Держави, — давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".

Василь Прохода в рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає "більшовицького агента" Леоніда Костаріва та "польського агента" Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода й на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко разом з Миколою Сціборським та іншими однодумцями організували в Подєбрадах Легію українських націоналістів. Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" — "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням — відповідати треба було: "Героям слава!"

86
Я жив з ним в одну епоху 1
Книга про зухвалу силу наших дідів 1
Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР 2
Зауваги упорядника 2
ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ: Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР 3
З партизанів у регулярну армію 3
Бої на Чернігівщині 4
Протигетьманське повстання 5
Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової 5
Дивізіон ім. Петра Болбочана 7
"Петлюрівська гвардія" 7
"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки" 8
У Румунії 9
Галичани дивуються 9
Трагедія полковника Болбочана 10
"Шкода було крові в обороні такого уряду" 10
На Київ 11
Ціна парадів Петлюри 11
Молоді ветерани з ясними очима 12
Зимовий похід 12
Зустріч Різдва 13
Відновлення боротьби з червоними 14
Бій під Смілою 14
Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші 15
Поворот на Правобережжя і похід на захід 15
Захоплення Голованівська 16
Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді 16
Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя 17
Бій під Наливайками 18
Захоплення ст. Плетений Ташлик 19
Марш на Долинську і Вознесенськ 19
Здобуття Вознесенська 20
"Звичайно, ми порубали їх" 20
Бої під Бірзулою і Тульчином 20
Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією 21
Бої у складі регулярної армії 22
Бої під Кетросами 22
Загибель хорунжого Бурби 23
Перший відступ за Збруч 24
Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки 24
Бої на р. Збруч 25
Парад під час боїв 25
Відступ до Дністра 26
Бої на р. Дністер 27
Повернення Чорних до Запорозької дивізії 29
Загальний наступ Української армії 29
Операції над Збручем 30
Захоплення Проскурова 30
На Старокостянтинів 31
Летичівські бої 31
Перемир'я 33
Останні бої полку Чорних запорожців 33
Чи можна було здійснити мій план? 34
Підсумки 35
ДОКУМЕНТИ 35
Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії та 1-го кінного полку Чорних запорожців 40
СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ 41
Полковник П. Болбочан (Останній акт життя) 41
Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р 42
Чорношличник Немирівський 43
Спогади 43
"Мали славу нещадних і непримиренних" 50
"Перемога або смерть!" 51
Під Вознесенськом 52
Вапнярська операція 53
Про Чорних 57
В гостях у Чорношличників 58
Атака Чорношличників під Товстеньким 58
Кінний бій під Сидоровом 59
Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці 61
Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР 62
Трагедія села Березова Лука на Полтавщині 68
Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка 69
Чорні запорожці під час Другої світової війни 70
Слідами батьків (Уривок) 70
Протипанцерна бригада "Вільна Україна" 70
Дещо про бригаду "Вільна Україна" 73
Генерал-хорунжий Петро Дяченко 74
Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко 74
Ті, що відійшли… 75
Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка) 75
Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка 78
До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта" 78
Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку 79
Посвячення пам'ятника 80
Запорожець 80
Хорунжий Авдрій Іванів (1901–1974) 81
На свіжу могилу В. Гладича 81
1939–1945. Сумні роки… 82
У Пикуличах вшановано борців за волю України 82
НАРИСИ 83
Борис Монкевич. Військовий та історик 83
Олександр Шаруда, бунчужний Чорних 83
"Гриць не боявся смерті" 84
Свято на колоцвинтарній вулиці 85
Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців 86
Романтик Валентин Сім'янців 87
Про Петра Дяченка та його козацтво 88
Такими вони були! 89
ФОТОДОКУМЕНТИ 89
Новітні Чорні запорожці 91
Щиро дякую за допомогу 92