Выбрать главу

На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за операцію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. — Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних просторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.

Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Євген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з оляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір колишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.

В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильником рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володимир] Сальський).

У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні приклади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із групою колишніх григор'євців на об'єднання з українською армією в червні — липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні — вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшовицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрармії у вересні — жовтні 1919 року — від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, найвеличніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував український генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і таких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс — Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у війні за українську державність.

Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного українського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дяченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причиною нашої поразки. — Ред.).

Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії українських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира — справжнього бойового орла української кінноти.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. — Ч. 119. — Листопад. — С. 100–103.

Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка

Валентин СІМ'ЯНЦІВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців

Упорядковуючи писемну спадщину бл. пам. Ген. штаб ген. — хорунжого Петра Дяченка, бувшого командира полку Чорних Запорожців, натрапив я на статтю п. проф. Лева Шанковського — "Вісті", ч. 119 — під заголовком "Бойовий орел української кінноти (Пам'яти Генерала Петра Дяченка)".

Автор пише: "З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк називали "Чорним", бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького Корпусу є зрозуміла (корпусу вже тоді не було, була Запорозька дивізія. — В. С). Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якости. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерти УСС. Кінний полк полковника Дяченка бажав бути теж ударним, і це позначилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним упродовж усього свого існування, що й було сполученням старих і нових традицій, таким важливим в доцільній організації війська".

Засадничо згоджуюся щодо думок, висловлених Шановним автором, щодо пробоєвости полку Чорних запорожців і його окремого значення в українській армії. Але назву свою — Чорні — [полк] взяв, не взоруючись на ударні чи штурмові батальйони інших армій (і все ж не треба забувати, що П. Дяченко у вересні 1917 р. командував батальйоном смерті російської армії Тимчасового уряду, відтак саме звідси і йде, очевидно, ота назва. -Ред.).

У полку Чорних запорожців говорилося про Чорних гусарів, Гусарів смерті. Перші були в російській армії, другі — в німецькій. Із такими назвами були гусари в інших арміях. Гусари у старовину — це легка кіннота, і в історії військ згадується десь у кінці XV і на початку XVI століття в мадярській армії та ще в тих часах говориться про хорватів гусар. У нас легка кіннота мала би бути з далекої давнини, бо монголи і принесли на європейські терени взірці легкої кінноти.

Вся кіннота російської армії була формована з українських полків десь із середини XVII століття. Вичерпно переконливо пише про це Нестор Король у своїй праці "Українське козацтво — родоначальник кінного війська Московії-Росії". Після 96 сторінки цієї праці уведено назви кінних полків російської армії. Усі полки носять назви українських міст із часів заснування, а 37 з них зберегли ці назви ще до 1917 роду, як, наприклад, Сумський, Павлоградський, Єлисаветградський і т. д. А Лубенський кінний полк був один час і в українській армії.

Назва "Чорних" у російській армії давалася за бойові відзначення, і таке відзначення мав, наприклад, Олександрівський полк гусарів.

Гусари мали дуже мальовничі уніформи: жовті, сині, червоні й чорні. Особливо ошатно-пишні були даламани-ментіки — верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами. І в Чорному Запорозькому полку носили оті даламани, але мало хто мав. Добре пригадую сотника Бурбу, який мав даламана. Але всякі сумніви щодо взорування на ударні чи штурмові батальйони розвіє фотографія у книзі "Українська еміграція", виданій Симоном Наріжним в Празі, таблиця № 27, фотознімок 83, де генерал Михайло Омелянович-Павленко в колі старшин, а між ними і полковник Петро Дяченко в гусарському даламані. Фотокартка зроблена в таборі Пікуличи в 1920 році. Та й прапор нашого полку був чорний, сріблястим об шитий. З одного боку було нашите гасло "Україна або смерть", а під ним навхрест дві гомілки і череп над ними.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1967. — Ч. 126. — С. 95. На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше.

До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

Володимир ГЛАДИЧ, майор,

командир 2-го куреня і начальник штабу потипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення.

В ч. 4–5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Редакції, поміщений на стор. 89, про те, що Окрема Протипанцерна Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування.

78
Я жив з ним в одну епоху 1
Книга про зухвалу силу наших дідів 1
Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР 2
Зауваги упорядника 2
ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ: Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР 3
З партизанів у регулярну армію 3
Бої на Чернігівщині 4
Протигетьманське повстання 5
Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової 5
Дивізіон ім. Петра Болбочана 7
"Петлюрівська гвардія" 7
"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки" 8
У Румунії 9
Галичани дивуються 9
Трагедія полковника Болбочана 10
"Шкода було крові в обороні такого уряду" 10
На Київ 11
Ціна парадів Петлюри 11
Молоді ветерани з ясними очима 12
Зимовий похід 12
Зустріч Різдва 13
Відновлення боротьби з червоними 14
Бій під Смілою 14
Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші 15
Поворот на Правобережжя і похід на захід 15
Захоплення Голованівська 16
Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді 16
Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя 17
Бій під Наливайками 18
Захоплення ст. Плетений Ташлик 19
Марш на Долинську і Вознесенськ 19
Здобуття Вознесенська 20
"Звичайно, ми порубали їх" 20
Бої під Бірзулою і Тульчином 20
Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією 21
Бої у складі регулярної армії 22
Бої під Кетросами 22
Загибель хорунжого Бурби 23
Перший відступ за Збруч 24
Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки 24
Бої на р. Збруч 25
Парад під час боїв 25
Відступ до Дністра 26
Бої на р. Дністер 27
Повернення Чорних до Запорозької дивізії 29
Загальний наступ Української армії 29
Операції над Збручем 30
Захоплення Проскурова 30
На Старокостянтинів 31
Летичівські бої 31
Перемир'я 33
Останні бої полку Чорних запорожців 33
Чи можна було здійснити мій план? 34
Підсумки 35
ДОКУМЕНТИ 35
Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії та 1-го кінного полку Чорних запорожців 40
СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ 41
Полковник П. Болбочан (Останній акт життя) 41
Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р 42
Чорношличник Немирівський 43
Спогади 43
"Мали славу нещадних і непримиренних" 50
"Перемога або смерть!" 51
Під Вознесенськом 52
Вапнярська операція 53
Про Чорних 57
В гостях у Чорношличників 58
Атака Чорношличників під Товстеньким 58
Кінний бій під Сидоровом 59
Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці 61
Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР 62
Трагедія села Березова Лука на Полтавщині 68
Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка 69
Чорні запорожці під час Другої світової війни 70
Слідами батьків (Уривок) 70
Протипанцерна бригада "Вільна Україна" 70
Дещо про бригаду "Вільна Україна" 73
Генерал-хорунжий Петро Дяченко 74
Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко 74
Ті, що відійшли… 75
Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка) 75
Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка 78
До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта" 78
Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку 79
Посвячення пам'ятника 80
Запорожець 80
Хорунжий Авдрій Іванів (1901–1974) 81
На свіжу могилу В. Гладича 81
1939–1945. Сумні роки… 82
У Пикуличах вшановано борців за волю України 82
НАРИСИ 83
Борис Монкевич. Військовий та історик 83
Олександр Шаруда, бунчужний Чорних 83
"Гриць не боявся смерті" 84
Свято на колоцвинтарній вулиці 85
Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців 86
Романтик Валентин Сім'янців 87
Про Петра Дяченка та його козацтво 88
Такими вони були! 89
ФОТОДОКУМЕНТИ 89
Новітні Чорні запорожці 91
Щиро дякую за допомогу 92