Выбрать главу

Борис Ложкін, Володимир Федорін

Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

© Б. Є. Ложкін, 2016

* * *

Моїм батькам

Передмова

Серпень 2015-го. Третій рік економічної кризи, що поглиблюється. Другий рік війни за незалежність – нашої Вітчизняної війни. Другий рік, як я очолюю Адміністрацію Президента України.

Моя дружина, Надія Шаломова, раз у раз питає:

– Я не бачу тебе тижнями. А де результат твоєї праці?

Де реформи – одне з основних питань, яке ми обговорюємо. Все, як і в будь-якій українській родині.

Мій робочий день починається о десятій ранку. Закінчується – о другій-третій ночі.

Президент працює ще більше. Причому у більш виснажливому режимі – йому доводиться багато їздити країною і світом. Раз на місяць, а то й частіше, він буває на лінії фронту.

Де результат нашої праці?

Що в нас вийшло, а де ми припустилися помилки?

Коли у червні 2014-го Петро Порошенко запропонував мені очолити його адміністрацію, я взяв на роздуми кілька днів. У минулому ми були бізнес-партнерами. Наші погляди на те, що відбувається, співпадали з більшості питань. Я вважав, що зможу виконувати обов’язки глави адміністрації як мінімум не гірше, ніж будь-який інший відомий мені керівник.

Я розумів, що ситуація погана. Однак уся глибина проблем, що стоять перед Україною, відкривалася мені лише із зануренням у матеріал.

Країна, населена дивовижними людьми – самовідданими, талановитими, сміливими, – зазнає найсерйознішого випробування у своїй новітній історії. Стара держава функціонує дедалі гірше. Побудова нової тільки починається. За рік з’явилися лише окремі її елементи – рідкі острівці в морі неефективності, інертності й корупції.

Коли Надія запитує, заради чого я сиджу на роботі за північ, я відповідаю:

– Україна воює. Уяви, що мене призвали до армії.

Завдання виявилося набагато складнішим, ніж я гадав, але я не шкодую про рішення піти на держслужбу.

Якось я запитав Джонатана Пауелла, що обіймав аналогічну моїй посаду в команді британського прем’єра Тоні Блера, якою головною якістю має володіти chief of staff політичного лідера.

– Він повинен уміти говорити «ні», – відповів Пауелл.

Я вмію говорити «ні». Вмію створювати й перебудовувати складні структури. За той час, коли я перебуваю біля самої вершини владної піраміди, я навчився ідентифікувати й вирішувати проблеми, про існування яких не підозрював. Цей досвід, без перебільшення, є унікальним. Буде нечесно – і перед Україною, і перед її союзниками й друзями, – якщо це знання не вийде за межі вузького кола моїх колег, соратників та опонентів.

У рішення написати цю книжку є й інший мотив. 2014 року Україна стала однією з найважливіших країн світу. Її більше не плутають з Росією. Весь світ знає, що Україна веде боротьбу за незалежність від імперії, за право самостійно визначати свою долю, за перемогу міжнародного права над правом сили. Україна є, у цьому вже ні в кого немає жодних сумнівів. Але – яка вона? Та чи можна з нею мати справу?

Ось як я відповів би на ці запитання.

Україна – це європейська політична нація. Вона і стара й молода водночас.

Україна – така ж, ну або майже така ж давня, як будь-яка європейська країна. Найдавніші сторінки її історії – як і у випадку Франції, приміром, – написані давньогрецькими колоністами, що опановували ойкумену в середині першого тисячоліття до нашої ери. У шкільних підручниках з української історії стільки ж розділів, скільки й у підручниках будь-якої іншої європейської країни.

Україна – одна з наймолодших європейських націй.

Розпад СРСР, ключову роль в якому відіграв український референдум про незалежність у грудні 1991 року, відкрив світові країни, культури й народи, про існування яких було відомо лише фахівцям. Для багатьох це відкриття було шоком. Згадайте промову Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 року в Києві. Президент США застерігав український політичний клас від спокус «самовбивчого націоналізму, породженого міжнаціональною ненавистю».

Британський історик Ендрю Вілсон назвав Україну «несподіваною нацією». І хай поява на мапі Європи нової країни дійсно для багатьох була несподіванкою – вона точно не була випадковістю.

Україна – найбільша в Європі країна, в якій розмовляють різними мовами і відвідують храми різних конфесій. У 1990-х – 2000-х вона одночасно зазнала декількох трансформацій: політичної (демократизація), економічної (перехід від командного господарства до ринкового), державної (утворення основних інститутів незалежної держави) та національної. «Нація – це етнос, який бере відповідальність за самого себе», – сказав якось автор грузинських ліберальних реформ Каха Бендукідзе. На мою думку, Революція гідності 2013–2014 років стала фінальним акордом утворення сучасної української нації.

Я народився й виріс в Українській РСР, тісно інтегрованій у загальносоюзні відносини і структури, а досяг успіхів у незалежній Україні. Історики й публіцисти називають Україну 1991–2013 років Третьою республікою. Першою була Українська Народна Республіка, проголошена 1917-го й знищена Червоною армією 1919-го. Другою – Українська РСР, одна із засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Революція гідності показала, що завдання створення політичної нації в Україні вирішене. Завдання Четвертої республіки – побудувати сучасну державу й потужну економіку, забезпечити консолідацію та стале функціонування української демократії.

Один з адресатів цієї книжки – світове співтовариство. Я хочу довести, що в України є майбутнє, показати, яким я його уявляю, й розповісти, що саме робиться й має бути зроблене для того, щоб майбутнє було досягнуто.

Україна потребує союзників та друзів. Чесність – найкраща політика. Я не бачу сенсу ні применшувати труднощі, ні перебільшувати досягнення. Ключовий факт очевидний: незважаючи на крах Третьої республіки і підступний удар у спину від «стратегічного партнера», Україна встояла. Тисячі українців загинули, десятки тисяч поранені, відторгнуто Крим і території на сході, рівень життя відкинутий на десятиріччя назад – і все ж таки ми встояли.

Чи стане політичний клас у рівень з найважчими завданнями реконструкції країни? Ключова тема в наших дискусіях з партнерами по правлячій коаліції – темпи й глибина реформ. Частина еліти, що програла і яку разом з Януковичем скинув Майдан, безнадійно дискредитована, молоді політики поки що не становлять загрози для тих, хто прийшов до влади після революції, тому ті, хто обійняв командні посади в державі, не схильні драматизувати ситуацію. «Куди поспішати? – запитують досвідчені політичні бійці. – У 1990-х Україна пережила й не таке – і нічого».

Вважаю заспокійливі аналогії з 1990-ми вкрай небезпечними. Слабкість Третьої республіки була поміж іншим запрограмована надто повільними й непослідовними реформами позаминулого десятиріччя. Замість сучасного ринкового капіталізму наші попередники збудували нестійку, несправедливу й неефективну олігархічну модель. Ми в жодному разі не повинні повторити їхні помилки.

Ця книга – не campaign biography і не політична автобіографія. Я не бачу себе в публічній політиці і не вважаю за необхідне ретушувати свій образ для майбутніх політичних битв. Моє завдання – розповісти про глибоку трансформацію, яку переживає Україна. Цьому задуму підпорядкована й структура книги.

У двох перших розділах я розповідаю про себе і про події, які зробили Україну такою, якою вона є зараз. Перший розділ («Смак влади») присвячений подіям 2013–2014 років, коли українське суспільство знайшло в собі сили скинути ненависну владу, а автор – несподівано для себе – включився в роботу з будівництва нових державних інститутів. Другий («Мій шлях») – це коротка історія Третьої республіки через призму моєї особистої долі.

Україна не вистояла б у сутичці з набагато сильнішим супротивником, якби не готовність її громадян жертвувати всім заради захисту Батьківщини. Третій розділ («Революція цінностей») присвячений бійцям, волонтерам, громадським активістам. Їхня жертва – це справжній атестат зрілості, підтвердження того, що в Україні склалась сучасна політична нація.

1